38. Ломпанці

38. Ломпанці

Космос непередбачуваний і небезпечний. А ще він багатоликий, багатоногий і багаторукий. І ще багато чого він сповнений. Мільйони й мільярди планет, заселених і незаселених, гігантів і карликів, гарячих і крижаних, газових і твердих, білих, чорних, червоних, жовтих і фіолетових… У космосі є все. Буквально все, що ви могли б собі уявити. Просто воно проявляє себе інколи в таких дивних і незвичних формах, що аж диву даєшся, як таке могло з'явитися у Всесвіті.

Планету Ломпан у дослідженому просторі галактики знали всі. Тому намагалися облітати десятою, як то раніше казали наші предки, дорогою. Бо жили там люди, котрих всі називали “повільняки” або ще “гальмуни” чи зовсім вже лайливо “зомбаки”. Останнє слово було галактичними законами заборонене для вжитку, адже порушували толерантне ставлення до особливостей різних проявів життя у галактиці. Та й самі ломпанці на нього дуже ображалися.

Проте ті кораблі, яким не пощастило і їхній маршрут вимушено пролягав саме через зону ломпанської частини космосу, на своїй шкурі відчули, що таке ломпанська повільність. 

Бо ломпанці були дуже повільні. От просто дуже й дуже. Їхній спосіб життя вражав. Напевно, тому, що мали вони неспішний спосіб життя, то й жили досить довго, аби встигнути зробити все те, що запланувала для них витівниця-природа.

Капітан Стеценко потрапляв у ломпанську “пастку” лише раз. Дуже давно. І затявся тоді, що ніколи більше в житті не пролітатиме повз Ломпан, щоб не повторити довгий рік перебування на планеті, аж поки зміг, нарешті, вибратися звідси разом із командою. Після того разу психолог виписав усім членам екіпажу реабілітаційний період, а капітан дозволив випити просто на робочому місці. Це було свято.

Проте деякі кораблі якось умудрялися проходити митний контроль у ломпанців дуже швидко. Буквально за два-три дні. Чомусь виходило так, що були щасливчики, які чи то знали якийсь секрет, чи то просто були до вподоби ломпанцям, яких вони пропускали швидко. Але це не про капітана Стеценка. Не з його щастям. 

Оскільки астероїд Альпея лежав поруч із планетою Ломпан в астероїдному поясі Крапс, вони вважали весь пояс своїм. Але галактичні закони чітко вказували, що окремі астероїди в астероїдних поясах та смугах, що йшли часто повз кілька різних планет, можуть бути приватизовані незалежно від їхнього місця розміщення. От і Альпею українці та німці, відкривши, поділили між собою. А ломпанці тільки повільно зубами скреготали від безсилля - нічого з цього приводу зробити не могли. Адже такий ласий шматочок (принаймні, якщо він став комусь потрібен, то, значить, потрібен був би і їм, якби вони встигли його офіційно записати на себе!) висмикнули просто перед їхнім носом. І хоч вони начебто не знали, чому так за той невеликий у масштабах космосу уламок каменя суперничають люди з іншої частини галактики, але підозрювали щось значуще і важливе. І могли зашкодити зараз, коли капітан Стеценко та його “Січ” прямували на Альпею.

Вони підлітали до перших митних платформ Ломпану, і лікар Борис роздав усім заспокійливі пігулки. Стеценко попросив дві і тепер завзято гриз тверді кислі кульки, перекочуючи їх на язиці, й чекав посадки на митну платформу.

- Всім бажаю удачі! І пам'ятайте: мовчати! Хто скаже хоч слово - позбавлю всіх премій! На багато місяців уперед! - промовив він перед тим, як вони вийшли з корабля й попрямували довгим під’єднаним коридором, схожим на кишку, до митного терміналу-капсули, де вже на них чекали митники.

Всі йшли приречено й тихо, адже всі й так знали: мовчання пришвидшить проходження контролю. Петрусеві-марамуханцю заклеїли рота скотчем, і він мовчав вимушено. Хоча, напевно, той марамуханець, котрий сидів у контактерові, стикався з ломпанцями, бо він і так сам раптово притих, тільки глипав очима, що роз’їжджалися в різні боки, на все, що відбувалося навколо, та інколи стиха мугикав.

Команда мала заповнити документи, ломпанці повинні були перевірити корабель на наявність чи відсутність заборонених речовин, предметів і тому подібних речей. Потім відбувався епідеміологічний контроль і остаточне рішення ломпанців, яке вони приймали колегіально. Такі в них були традиції.

На порозі митного терміналу їх зустрічав високий ломпанець, одягнений в їхній національний одяг: білі штани і широку легку ганчірку, схожу на туніку, котра обмотувала тіло чоловіка кілька разів. На його лисій голові стирчали два нарости, які земляни називали рогами. За цим митником, який був, напевно, головним у команді, стояли ще двоє таких самих гуманоїдів, котрі періодично кліпали майже круглими синіми очима.

Команда Стеценка вся вишикувалася перед ломпанцями, зайнявши спеціальні ніші під стіною: для кожного своя. Напроти на стіні капітан побачив вузькі прорізи (якраз навпроти кожної з ніш), з яких стирчали дула спеціальних бластерів, що спрацьовували автоматично, якщо хтось починав нападати на ломпанців. А таких, повірте, бувало чималенько.

- Ві.., - проскреготав ломпанець-головний митник і почав робити крок до того, хто стояв у першій перевірочній ніші. Це був сам капітан, першим вирішив пройти всі муки і показати команді, як треба вести себе з ломпанцями. Ох, дайте йому всі боги Всесвіту сил та терпіння!

- Та.., - протягнув ломпанець далі, а перекладач слухняно переклав у голові капітана другий склад слова.

Гуманоїд підніс ногу на максимальну висоту і повільно (дуже повільно!) почав її опускати. В той же час почали рухатися і його підлеглі, кожен лише почав піднімати ногу.