24. Поезія

24. Поезія

До космопорту їхати було хвилин із п'ятнадцять. Вони якраз встигали, якби виконати умови корпопіратів, приїхати, залишити Мартіна-андроїда в приміряльній кабінці, а потім через пів години забрати звідти старпома Романа і навіть зуміти злетіти вчасно, о вісімнадцятій. Але капітан, звичайно ж, сформував інший план.

Перш за все, він відправив усіх до своїх кімнат максимально швидко зібрати речі й через десять хвилин чекати при вході в готель. Через смартзчитувач замовив швидкісний таксіліт, екскурсійний, на десятеро осіб.

Лікар Борис отримав ще й додаткове завдання - зібрати не лише свої речі, але й Петрусеві, а самого марамуханського гібрида до виходу з готелю повів науковець Панфіл, котрий вже всі речі давно зібрав і просто заскочив до свого номера, який був поруч з капітановим. Оксана помчала складатися за себе і за Стефанію, котра раптово вирішила допомогти у складанні речей навігатору Владові. Чоловік якось зненацька почав себе погано почувати і жалібно кривився, коли бачив погляди Стефки на себе та свої поранені обличчя та ногу. Пошкутильгав до виходу, і дівчина ненав'язливо підтримала його. Так вони й почимчикували до номера Влада, а Стеценко, кидаючи речі у свою валізку, внутрішньо аж скавчав від розпачу, наче поранений пес. Влад і Стефанія! І немає кому їх розвести, не дозволити бути разом! Та навіть п'ять хвилин можуть все змінити! Хто його знає, що вони там робитимуть, збираючи речі! Терміново! Просто нагально потрібно рятувати Романа, щоб тінню ходив за Владом! За кілька хвилин Стеценко схопив валізку і випхався в коридор. І побачив Оксану, котра несла два наплічники, свій та Стефанії, а поряд з нею гордо крокував кок Захар, теж прямуючи до виходу з готелю.

Стеценко знову в думках дав собі добрячого ляпаса за те, що приставив саме кока стежити за парочкою: Петрусем і Оксаною. Бач, яким індиком Захар крокує поряд із дівчиною, мало не кожне слово її ловить, либиться, як дурень перед дзеркалом! Капітан зненацька гаркнув, трохи злякавши дівчину:

- Захаре, де психолог?! Швидко біжи і поглянь, чому затримується?!

І хоч сам капітан і не знав зовсім, чи психолог Лісовенко вже біля виходу з готелю, чи ще в своїй кімнаті, але розвести цих двох слід було неодмінно!

Захар хотів спочатку заперечити, із жалем поглянув на Оксану, яка якраз перед цим так весело сміялася з його жарту, і яку він спеціально, зібравшись мало не за десять секунд, стояв чекав під дверима їхнього номера, щоб зробити вигляд, що вони зустрілися випадково. А тут капітан зі своїм наказом! Проте наткнувшись на похмурий гнівний погляд Стеценка, кивнув і пішов назад, перевіряти, де психолог. Сам же капітан пішов із Оксаною на вихід.

Ох, якби ж він знав, що саме зараз, у цю секунду потрібно терміново перевіряти не місцезнаходження Лісовенка і навіть не розводити в різні сторони Захара та Оксану, а вриватися без стуку до номера Влада! Адже підозри капітана були немарні. Там дещо сталося.

Стефанія пройшла з Владом до його кімнати, підтримуючи під руку, бо чоловік і справді дуже сильно шкутильгав, сичав, мінявся на обличчі від болю. Стефка бачила, що він трохи переграє, але й рани справді були глибокими. Лікар Борис ще там, у номері капітана, швидко забризкав порізи спеціальним клеєм, котрий стягував краї ран, але біль ніхто не відміняв.

Коли вони увійшли до Владового номера, він одразу ж всівся на ліжко, стогнучи від болю.

- Ох, дуже боляче, - прошипів голосно, щоб Стефка почула. - Он мій наплічник, Стефо, склади, будь ласка, мої речі. Всі в шафі, а он, на столі, дрібнички. І зубні паста й щітка у ванній кімнаті, - Влад зімкнув на хвилинку повіки, щоб стиха й жалібно засичати ще раз від болю.

Стефанія нічого не сказала, мовчки зібрала все, про що він сказав, але побачила на столі книгу, томик поезії Миколи Вінграновського. Колись у школі вони теж щось вчили про цього поета-класика. Але вона лише пам'ятала, що було трохи нудно. Стефанія не дуже багато читала книжок. Часу не було. А про поезію взагалі мовчимо.

- Ти читаєш ці вірші? - спитала вона, показавши книгу Владові, а потім поклала в наплічник, що стояв біля чоловіка на ліжку.

- Так, - кивнув Влад, - у нього є чудові вірші про любов!

І він раптом почав читати вірш про кохання. Це було так несподівано, так щемно, мило і… відверто чуттєво, що Стефанію раптом пройняло тремтіння. Ніхто ніколи в житті не читав їй вірші! А тим більше такі… Повні неймовірної любові й захоплення. Дівчина так і завмерла там, біля Влада, стоячи поряд.

- Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі червоний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній*…

Влад замовк, а потім раптом взяв Стефанію за руку і поцілував.

Дівчину завихрило. Це було вперше, коли енергія рвалася назовні, як бурхлива ріка під час гірської грози. Вона відчула, що ось-ось і заплаче, зарепетує навзрид… Все те, що вона ховала в собі - всі емоції та почуття, які притлумлювала вже багато років, не слухалися, стали неконтрольовані. Це була катастрофа! Її рука, наче під гіпнозом, потягнулася до Влада і торкнулася його щоки. Долонею вона провела по шкірі, погладила ніжно, легка щетина чуттєво вколола в пучки пальців. Ще трохи - і Стефанія кинулася б Владові на шию, почала цілувати просто тут, в цьому готельному номері, розкрилася йому повністю… Хотіла пестощів, ласки, чуттєвих дотиків… Ох, хотілося бути коханою і кохати! Невже таку силу має просте слово? Поезія?