13. Евкарик

13. Евкарик

- У чому справа? Поясніть нам! – панічні нотки почали проскакувати в голосі психолога Лісовенка. 

Слід сказати, що психолог, хоч і вмів лікувати майже всі фобії та відхилення, але був людиною, і певні людські слабкості й специфічні страхи йому теж були властиві. Він панічно боявся павуків і ненавидів, коли хтось при ньому хрустів пальцями. Знав, що мусить боротися з цими непотрібними неприємними відчуттями, але й розумів, якщо їх уникати, то, в принципі, він абсолютно здоровий. У нього іще була одна фобія, про яку він навіть собі боявся признатися, але про неї ми промовчимо. Можливо, вона так і не вигулькне у цій історії. 

Так от, психолог хотів вияснити для себе, чого ж зараз так боїться команда, бо був він чоловік тут новий і ще всього не знав з життя корабля. А названий і зрозумілий страх – це вже пів страху. 

- Мабуть, треба розповісти, - кивнув учений Панфіл, чоловік невизначеного віку з окладистою бородою й вусами, але повністю лисою головою. 

Здавалося, все волосся в нього перекочувало з голови на підборіддя. Психолог пояснив би це компенсацією відсутності чогось. Бо від росту волосся на обличчі нині, з новими косметичними технологіями, можна було позбавитися раз і назавжди. Чимало чоловіків вдавалися до цієї процедури. Але залишалася й велика частина, яка була згодна кожного ранку голитися, аби зберегти на обличчі ці вторинні статеві ознаки. Тим більше, що гоління зараз було приємною й миттєвою процедурою. Але ж були й такі, що спеціально відрощували бороди, вуса, намагаючись вирізнятися серед натовпу.

Не думаю, що учений Панфіл був із тих, хто вважав бороду красивим доповненням до свого образу, він просто не мав часу на гоління. На оті кілька хвилин. Вважав, що гоління велика морока, і витрачав цей час на інші свої справи. 

Був пан Панфіл дуже фанатичним і дивним науковцем. Його навіть називали на кораблі «божевільним ученим», асоціюючи з лиходіями-вченими з різноманітних фільмів. Але тільки за зовнішнім виглядом. Бо мав цей чоловік дуже добре й м’яке серце, але також гострий і чіткий розум, феноменальну пам’ять і раціональне мислення. Капітан Стеценко взяв його на роботу, шукаючи собі на місце вченого якогось студента, щоб просто заповнити вакансію, яка на кораблі була необхідною, бо без неї в польоти за межі Сонячної системи не випускали. Але так сталося, що обираючи серед молодих людей, побачив чорну, як смоль, бороду пана Панфіла. Вона притягала погляд, як магніт. Та й старшим був цей чоловік за студентів-конкурсантів на добрих років тридцять-сорок. Звілки він узявся в кімнаті співбесіди, так чітко й не було зрозуміло. Але капітан, прочитавши резюме та вислухавши відповіді вченого на стандартні запитання, зненацька взяв його до себе в команду. І не пошкодував ні хвилини!

Всі наукові дослідження, які необхідно було робити обов’язково по прильоті на якусь незнайому й незаселену планету, Панфіл робив ретельно, з вогником. Вивчав усе, що треба і що не треба, писав величезні й довгезні звіти, які науковці в Бюро потім читали, як захопливий детектив. Його запрошували в центр, пропонували місце керівника наукової лабораторії, але Панфіл лише посміхався в вуса, блимав очима і відповідав: 

- Дякую! Я вже попрацював у колективі науковців. Знаю, що це таке. А тут я – вільна птаха! Що хочу, те й вивчаю! І космос я мріяв побачити не з екрану візуалтіві! Мрія здійснилася! 

От таким був учений на кораблі «Січ». 

- Справа в тому, що наш контактер Петрусь має у себе в каюті... е-е-е... домашнього улюбленця, - почав Влад обережно. – Ну, в кожного вони свої. У когось котик, у когось песик... А наш Петрусь має трохи нестандартні й несподівані вподобання... Ви тільки не лякайтеся... 

Остання фраза, яку категорично не можна казати в стресових і критичних ситуаціях, перелякала присутніх ще більше. І якщо члени команди, які, певно, знали про Петрусеву тваринку, сиділи порівняно спокійно, то дівчата напружилися, а психолог Лісовенко стиснув кулаки й зашипів: 

- Та кажіть уже, що це за тварина? 

Він дуже сподівався, просто неймовірно надіявся, що це не павук-крученик з планети Арах, яких іноді заводили у себе вдома любителі екзотики. 

- Це евкарик з планети Тубулін, - видихнув Влад, спостерігаючи реакцію гостей, особливо пильно дивився на Стефку, бо був готовий стиснути її в обіймах, якщо дівчина сильно злякається і шукатиме захисту. 

Психолог поблід, почав роззиратися навколо. Але всередині себе полегшено видихнув: не павук! 

Стефка переглянулися з Оксаною, і Оксана спитала: 

- Петрусь має дозвіл на нього? Я знаю, це заборонено, бути власниками таких екзотичних і смертоносних тварин приватним особам. 

- Так, він десь дістав дозвіл, як не дивно, - кивнув Панфіл. – І тримає його в спеціальному прозорому герметичному контейнері. Там створено екосистему його рідної планети. Якщо він вибрався якось звідти – це не дуже... е-е-е... добре... 

- Не дуже добре?! – перепитав Захар, який у пів вуха слухав всю цю розмову, сам думаючи про свій камбуз, продукти, які там знаходяться, але найбільше хвилюючись за постер Марсели Бран. – Він у моєму камбузі! Мабуть, вже все там зжер! Мої продукти! О! Моя нова мультиготувалка! – Захар схопився за голову, «І мої постери!», - подумав він розпачливо. 

- Думаю, капітан з хлопцями все владнають, - спокійно промовив Мартін, розглядаючи якісь головоломки на мінівіртекрані перед собою. – Головне, щоб з Петрусем все було добре.