7. Обід

7. Обід

Кок сьогодні перевершив себе. На урочисто сервірованому столі стояли тарілки з красивезного посудного набору, який він беріг для святкових випадків. Бокали сяяли неможливою прозорістю, серветки біліли неймовірною білизною!

Сам пан Захар одягнув щось схоже на фартух, заклопотано виставляв на стіл склянки для соків і прикрикував на команду, яка намагалася стягнути щось зі столу, поки він відвертався. Всі чоловіки вдягнулися у більш-менш пристойний цивільний одяг, тільки капітан яскравів у кріслі в кутку гавайськими багрянцем і зеленню.

Всі чекали жінок, які ось-ось мали з’явитися в кают-компанії. 

І вони не забарилися. Стефа була вбрана у вузьку бежеву трикотажну сукню до колін, яка вигідно підкреслювала її форми, на потилиці прилаштувала пучок, бо зробити щось складніше вже не було часу, а на ногах мала чорні туфлі на височезних каблуках. В результаті – вона виявилася найвищою з усієї команди, але їй це подобалося, бо каблуки задумувалися спеціально, аби підкреслити її зверхність та незалежність.

Трохи вищим хіба що був Влад, але він якраз сидів на диванчику поряд із медиком Борисом, тому порівняти їх за зростом можливості не було. 

Оксана вдягла довгу чорну спідницю та білу блузку, була схожа трохи на вчительку, але солом’яна копиця на голові, яка так і не вклалася в гладеньку зачіску, робила її образ веселим і добрим.

Дівчата зайшли, Оксана посміхнулася, ще раз привітавшись, і в каюті неначе засяяло сонечко. Всі чоловіки враз розслабилися, бо дівчина мала таку властивість – вносила невимушеність у напружені ситуації.

Кок, нарешті, запросив усіх до столу, і почався обід. 

Спочатку тривала трохи вимушена обстановка, лунали необхідні репліки передати хліб, сіль, перець, говорили про космос, останні новини, всі кидали загальні фрази ні про що. Але коли було випито трошки вина – напруження спало.

Взагалі, капітан зовсім не пив міцних напоїв і слідкував строго, щоб цього не робила команда. В польотах у них це було заборонено. Але на честь знайомства і початку місії він виділив зі свого сейфу пляшку вина. Одну. Всім вийшло по трошки, на денці. Але й ця крапля змінила настрій членів команди. 

- Не питаю про те, чим ви займаєтеся в загоні Барса, - проговорив капітан, починаючи невимушену розмову.

Він із підозрою розглядав щось синє і желеподібне в якомусь екзотичному соусі, що впхав йому на тарілку Захар, роздумуючи, виделкою чи ложкою треба їсти цю страву. І чи варто взагалі. 

– Може, розкажете, дівчата, трохи про себе? Хоча б в загальному. Про нас, мабуть, все знаєте, раз сюди вас прислали...

- Ні, ми нічого не знаємо про ваш корабель і екіпаж, - заперечила Оксана. – Отримали завдання лише вчора. Без пояснень. Тому ми такі ж, як і ви. Нам тільки пояснили, в чому полягатиме наша робота. Але про це, як розумієте, ми мусимо мовчати. Такі вимоги Бюро. 

- Дивно, - гмикнув капітан, він все-таки тицьнув виделкою синю масу в тарілці - і вона луснула, розпливалася пінистою плямою. Капітан акуратно поклав виделку на краєчок тарілки і вирішив більше не ризикувати й не лізти в цю піну ні ложкою, ні виделкою. Продовжив далі. – Якщо нам раніше присилали додаткових людей, ті були добре підготовлені. От, наприклад, пан Назар, наш новий психолог... 

Всі глянули на пана Лісовенка, який сидів трохи віддалік і якраз із величезною цікавістю слухав розмову контактера Петруся й механіка Мартіна, котрі обговорювали причини низьких продажів нового робота Девона, про якого зараз гуділи всі реклами вірттіві. Петрусь наводив якісь взагалі абсурдні причини, а Мартін сипав статистикою та фактами. 

Психолог, почувши, що капітан його згадав, стрепенувся, промовив: 

- Так, я заочно знайомий із командою, бо моя професія того вимагає. Але про вас, шановні панянки, теж нічого не знаю... 

- Ні́чого знати, - відрізала Стефа. – Стандартний життєвий шлях: народилися, вчилися, вступили, закінчили, почали працювати, працюємо... 

- А особисте життя? – знову спитав психолог. – Чоловіки, кохані, коханці, діти? 

- Це нікого не стосується, - буркнула дівчина. – За межі роботи не рекомендую виходити. 

Психолог замовк, але очі заблищали від цікавості. 

- Не зважайте, Стефа мовчазна, не любить патякати, так, подруго? – посміхнулась Оксана. – Але вона має рацію. Після Академії ми пішли працювати одразу ж у відділ до Барса. І тому нічого розповісти не можемо. Якби навіть і могли, то маємо чіп, блок в голові, - дівчина постукала пальцем по скроні, - який не дозволяє певній інформації злетіти з нашого язика. 

- А зчитати можна? – спитав Мартін, бо був досить сильним програмістом, хоча тут, на «Січі», й носив горду назву механіка. 

- Ні, - похитала головою Оксана. – Успішна спроба викличе смерть носія інформації. Такі випадки бували. 

Всі замовкли. Дівчина так легко й просто говорила про смерть, що стало зрозуміло – це не вигадки. 

- То ви незаміжня? – раптом спитав Влад, який до цього вдавав, що його не цікавить розмова, длубався в салаті. 

- Поки що ні, - розсміялась Оксана. – Як і Стефка, - обернулася до подруги. – Але ж ти була в шлюбі. Ви розвелися?