5. Жінки на кораблі

Психолог Назар Омелянович Лісовенко, невисокий вусатий чоловік в строгому костюмі й краватці, який мав дещо недоречний вигляд серед чоловіків, вдягнених хто в буденний, хто у військовий одяг, і якого щойно представив старпом, теж притих.

Він, коли його назвали, кивнув, відповідаючи на зацікавлені погляди команди, але поки що мовчав, спостерігаючи за присутніми в кают-компанії і уявно потираючи руки в радісному передчутті – та тут непочатий край роботи! Типажі були, як на підбір, колоритні, повні комплексів та затаєних фобій! О-о-о! Назар Омелянович любив свою роботу! Навіть більше - він жив нею! 

У кают-компанії зібралися майже всі члени космічного корабля. Команда була невелика – складалася всього з восьми осіб, і він, психолог, дев’ятий: капітан, старпом, кок, медик, космонавігатор, механік (давня назва так іменувала спеціаліста з програмного забезпечення корабля, це звучало дивно, але чомусь прижилася), науковець і контактер. Пан Назар вже ознайомився з їхніми досьє і зробив певні висновки для себе. Правда, документи на жінок йому не вручили, але то таке, він сам, як сканер, бачив людей наскрізь. Скоро збере інформацію й про них. 

- Вибачте, - раптом сказав він. – Я попросив би про ще одне. 

Коли всі погляди перемістилися на психолога, той продовжив: 

- Наш корабель переобладнано в туристичний, і ми далі рухатимемося як команда, що працює з туристами. За легендою, веземо двох багатих туристок на Альпею. Їхню роль гратимуть жінки. Тому, думаю, військова форма, яку я бачу на кількох членах команди, буде не зовсім доречною в цій ситуації. Я просив би вас переодягтися в цивільний одяг. І вести себе, за можливості, як люди, далекі від військових цілей. Це вимагає і вище керівництво, і елементарне дотримання легенди. 

Старпом зблід. Саме він та медик Борис були у військовому одязі. І, скажемо по великому секрету, старпом обожнював носити військову форму! Слова психолога його, м’яко кажучи, засмутили. 

До кают-компанії раптом зайшов капітан, який почув останні слова нового психолога. Теж, до речі, у військовому одязі.

- Назар Омелянович має рацію, - кивнув він. – Ви знаєте, наша команда часто виконує дуже делікатні доручення. З військових у нас лише троє – пан Роман, пан Борис і я. І хоч я і ввів строгі порядки на своєму кораблі, і ви часто скаржитеся на це, але ми всі особлива команда. Саме таку групу було спеціально створено кілька років тому для виконання специфічних місій, де важливі не військові навички, а дещо інше – інтуїція, погляд звичайного обивателя, людей, які живуть тим, що роблять, а не служать, виконують повинність. Було доведено, що деякі місії вимагають саме такого підходу. Ми отримуємо різні завдання, прикидаємося тими чи іншими. І діємо інтуїтивно, як люди, що далекі від військових порядків. Інформацією про нашу місію спеціально ніде ніхто не світив, і про неї мало хто знає, крім вищого керівництва, тобто кількох людей. І ми всі теж давали підписку про нерозголошення. Адже ви пам'ятаєте, що кілька суто військових команд, які були послані на Альпею, повернулися ні з чим. Власне, тому ми і попрямуємо туди сьогодні, вдаючи з себе туркорабель. І я перший сьогодні переодягнусь в цивільне. Це ж виконають Роман і Борис! Все зрозуміло? 

Команда кивнула. Найсумніше кивання було в старпома. Потім всі зашуміли, заговорили, кок активно, бризкаючи слиною, почав скаржитися командирові про чудові самовиражальні постери, які його змушують зняти зі стін кают-компанії... 

І раптом всі затихли. До кают-компанії увійшли дві дівчини. Одна висока й чорнява, друга – нижча й білява. 

- Добрий день, - строго сказала вища. – За наказом прибули на місце служби. Ви капітан? 

Вона безпомилково звернулася до Стеценка, хоча старпом теж був у формі. 

- Ось наші документи, - вона натисла кнопку на дисплеї смартзчитувача на зап’ясті, і перед капітаном закрутилися дві невеличкі голограми з портретами дівчат та різними опціями-кнопками під ними. - Вітаю також усіх членів команди! – дівчина роззирнулася. – Просимо вибачити, але з нами сталася неприємна пригода. Саме тому затрималися. Якийсь хуліган накинувся... 

Раптом Стефа, а це, звичайно ж, була вона, побачила того самого хулігана, про якого якраз хотіла розповісти. Він сидів на диванчику поряд із якимось військовим і, нахмуривши брови, розглядав її та Оксану. 

- Е-е-е... Гм... Так, накинувся на перехожого. Довелося з ним розібратися, - Стефа відвела погляд. 

Влаштовувати розбірки і скандалити на новому місці роботи вона не хотіла. Оксана здивовано глипнула на неї. Потім теж побачила того незнайомця, через якого Стефі довелося викласти недавно за вітрину кругленьку суму, і зробила кам’яне лице. Оце сюрприз! Але хай самі розбираються. 

Владнавши формальності, капітан наказав старпому показати пасажиркам (саме так одразу стали називати дівчат, щоб звикнути до легенди) їхню каюту. Всі порозходилися по своїх робочих місцях, і корабель, нарешті, стартував. 
__________

Стефанія не почала сваритися з Владом, хоч і впізнала. Чи правильно зробила? Вітрина коштувала дуже дорого))

Шановні читачі! Сподіваюся, вам сподобається моя нова книга. Тут буде багато кохання, пригод і впертих героїв. Точно не засумуєте!

Дякую за підтримку! ❤️