3. Стефа й Оксана

- Все буде, як завжди, - переконувала Стефа Оксану. – Спочатку будуть стримані, ввічливі, добрі. Потім почнеться загравання, залицяння, натяки... Потім неприкриті зазіхання на наші ідеальні тіла... Потім ми їх трохи провчимо – і відстануть... Ми вже всі етапи проходили, навчені! 

- Ти так впевнена, що наші тіла ідеальні? – спитала Оксана, зиркнувши у вітрину магазину, повз який вони з подругою якраз проходили. 

Вітрина висвітила двох симпатичних дівчат у формі космодесантниць: зелені комбінезони, чорні кепки, високі чоботи, в кожної на плечі по рюкзаку з речами. І хоч мали вони всі потрібні опуклості там, де потрібно, але відрізнялися одна від одної, як небо і земля. 

Стефанія була високою чорнявкою. Її довге волосся зараз теліпалося за спиною довгим хвостом. Таку вольність вона дозволила собі тільки по дорозі до космічного корабля. Дівчина була справді вродлива: довгі вії, блакитні очі, тонкі брови, чітко окреслені красиві губи... 

Її супутниця була нижча зростом, трошки повніша й ніжніша з виду. Якщо Стефу можна було порівняти з блискавкою, то Оксану з погідним морем. Але це море могло видавати ого які шторми, якщо треба було! Біляве волосся Оксани стирчало у всі сторони, було неслухняне, коротке, ледь сягало плечей. І кепка ледве трималася на тій золотій копиці. М’які повні губи, карі очі, кирпатий носик і веснянки на носі робили її схожою на пейзанку. Але так ніхто б не посмів її назвати, якби бачив у бою. Дівчата були зовні безпечні й милі, але таїли в собі надзвичайну силу. 

- Моє – точно ідеальне! – строго сказала Стефа, удавано серйозно підтиснувши губи й задерши підборіддя. 

І не стрималася, пирснула від сміху. За нею розсміялася Оксана. Так і йшли вони далі до космопорту, сміючись і перекидаючись жартами. Інколи зупинялися біля вітрин магазинів, якщо бачили там щось цікаве.

- Дивись, куди преш! Зовсім очі втратила, чи що? - почувся чоловічий голос. 

Стефа якраз задивилася на вітрину чергового магазинчика, яких біля входу до космопорту було натикано видимо-невидимо. Там у вітрині на шаленій швидкості крутилася дивна штука. Коли сфера, що створювалась цією крутилкою, сяяла червоним – можна було розгледіти примарний, наче в тумані, портрет принца Куртілея з планети Сортауч. Красунчика й мрії всіх дівчат в цій частині галактики. Принаймні, так стверджувала Оксана, яка таємно була закохана у вродливця, ховала його фото під подушкою і часто купувала журнали з його постерами. 

Стефанія якраз подумала, що можна було б подарувати Оксанці цю дивовижну штуку на день народження, який, правда, буде аж через місяць, але вже зараз треба було добре подумати про подарунок. Стефа любила все цікаве й екстравагантне. А це було саме те, що треба.

І раптом посеред цих роздумів Стефу на повному ходу добряче штурхонули в бік. Розслабилась, втратила пильність, задумалась і стикнулася з чоловіком, який швидко біг по тротуару, неначе від когось втікаючи. 

- Сам дивись, куди пхаєшся! – автоматично вигукнула Стефа, рефлекторно відштовхуючи незнайомця від себе і завдаючи сильного удару. 

Була в неї така звичка. Ніхто не міг наближатися до неї ближче, аніж вона дозволяла. А хто наближався, довго пам’ятав її коронний удар – несподівано і в сонячне сплетіння. Дівчина ненавиділа доторки і панібратство. З цим була пов’язана давня історія, яку Стефа закинула далеко в підсвідомість і намагалася не згадувати.

Чоловік охнув, скорчився і влетів у вітрину магазину. Мабуть, це було від несподіванки, бо сам він був високий, сильний, з добре натренованим тілом. Мускули так і грали під вузькою і тонкою футболкою, яка обтягувала його торс. Певно, Стефчин удар не так завдав йому болю і дошкулив, як змусив втратити рівновагу, і він на бігу врізався в ту величезну вітрину.

Хазяїн магазину, мабуть, зекономив на склі, бо воно виявилося не дуже міцне і розбилося. А може, то був торговець, що ностальгував за старожитностями і у вітрині був крихкий сурогат, який вироблявся років сто тому, а потім був неофіційно знятий з виробництва, хоча й не заборонений. Як би там не було, але незнайомець впав досередини магазину, скляні уламки посипалися на нього, а сам він спиною збив підставку, на якій якраз крутилася та дивна штука з портретом принца. 

Було гучно. І від брязкоту скла, і від лайки постраждалого. Він одразу ж схопився на ноги й кинувся до завмерлої від несподіванки Стефи. На вродливому обличчі чоловіка, перекошеному від гніву і подряпаному в кількох місцях уламками скла, читався вирок: зараз її будуть бити...

Стефка стала в стійку. Що ж, вона, звичайно, трохи винна в цій ситуації (ну добре, майже повністю в цьому її вина!), але бити себе вона не дозволить. 

- Он він! – почулося збоку. 

Якісь троє молодиків вистрибнули із-за рогу і, побачивши незнайомця, кинулися до нього. 

- Стерво! – гаркнув незнайомець Стефці просто в обличчя. – Я тебе знайду, не сумнівайся! Але зараз мені ні́коли! - його обличчя було перекошене гнівом та роздратуванням.

Він, як мавпа, раптом високо підстрибнув, схопився знизу за ажурні баляси низького балкона, який нависав над вітриною магазину, і, підтягнувшись, задерся на балкон. Шугнув там у відчинені двері й зник. 

- Тримай його! Стій! – двоє молодиків підбігли до схарапудженої Стефки, зупинилися, задерли голови і теж почали дивитися, як і вона, на балкон. 

- Дурні, бовдури! В будинок! – зарепетував третій, смикнув двері під’їзду, які виявилися теж незачиненими, і вбіг всередину. Його напарники послідували за ним.