7. Галина та Василь

В тому ж селі, але події розвивалися раніше. Розквітла, мов травнева ружа, Галина. Була вона вродою, як співанка: чорне, немов ніч, волосся спадало аж до пояса, очі – карі, глибокі, як колодязь, а стан стрункий, немов та гнучка берізка, що п’є соки із землі. І жив там же, на околиці того самого світу, парубок Василь – добрий собою, широкоплечий, з очима, що світилися щирістю та завзяттям.

Обидва – із родин невеликого достатку, де головним скарбом були мозолі на руках та незламна працьовитість.

Перше вогнище почуттів спалахнуло між ними на гучних сільських вечерницях, де під скрипку та бубон молодь забувала про втому. Їхнє кохання було простим і чистим, як джерельна вода, воно не вимагало гучних слів, лишень вірності та щирості. Здавалося, ось воно – справжнє, вишите золотими нитками щастя! Та в Долі, як відомо, завжди напоготові були інші, часом гіркі, плани.

Якось у їхнє село, немов грім серед ясного неба, в’їхав пан — заможний і впливовий чоловік. Він придбав маєток і оселився, привізши із собою доньку на ім'я Катерина. Не була вона красунею, про яку складають пісні, але батько пестив її, як зіницю ока, виконуючи найменшу забаганку.

Пан Григорій Петрович, побачивши працьовитість Василя, взяв його доглядати свою велику господу. Саме там, серед панських стаєнь та ошатних клумб, і зустрілися очі Катерини та Василя. Побачила вона його добру вдачу, міцну статуру, і запалала до нього вогнем нестримного, як степовий вітер, почуття.

Тим часом, щовечора, коли село вкладалося спати, а місяць випливав на своє небесне панування, Галина та Василь зустрічалися у старому, запущеному панському садочку. Там, під густим покровом крон, квітла їхня ніжність. Їхні розмови були теплі, як материнська піч, а мрії про спільну хату, про їхніх майбутніх діточок, здавалися такими реальними, що можна було доторкнутися. Свідками їхнього солодкого таємного кохання були лише мовчазний місяць і мільйони зірок, акомпанементом служив невпинний спів нічних цвіркунів.

А Катерина тим часом наполегливо, мов осика на вітрі, умовляла батька:

— Батечку, віддайте мене за Василя! Такий він роботящий, такий хазяйновитий, а як добрий! Примножить він наш статок, не осоромить імені!

Пан Григорій Петрович не поспішав: Василь був простим селянином, кріпаком, без грошей та роду.

— Донечко, таких Василів у тебе ще десятки будуть. Він не пара тобі! — суворо відповів батько.

— Ні! — вперто промовила Катерина. — Мені потрібен тільки мій Василь!

Батько лишався непохитним, але Катерина, знаючи свою силу, почала вдавати хворобу. Вона перестала їсти, зблідла, не вставала з ліжка, погрожуючи: «Якщо не віддасте мене за нього, помру тут!» Життя доньки для пана було дорожче за будь-які статки чи гонор. Він здавася.

Василь, нічого не підозрюючи, працював у панській господі, аж доки його не покликали до пана. Увійшов він до кабінету, повного запаху дорогого тютюну та старої шкіри.

— Заходь, Василю, сідай. Маю до тебе делікатну розмову, — мовив пан.

— Дякую, пане Григоре Петровичу, я постою. Не так одітий, — відповів Василь, почуваючись ніяково.

— Моя донька Катерина має до тебе сильні почуття і хоче бачити тебе за чоловіка, — почав пан, дивлячись прямо в душу. — Я пропоную тобі угоду. Ти одружишся з нею, і за це ти станеш паном, господарем маєтку. Займеш моє місце. Але пам'ятай: якщо ти її образиш чи зрадиш, я тебе знищу. Даю тобі один вихідний, аби подумати. Завтра за вечерею чекаю на твою відповідь.

Василь був приголомшений, мов ударом блискавки. Хто він? Простий кріпак, а тут – панство, багатство! Увесь його розум розривався між двома світами: з одного боку – його чиста, як ластівка, кохана Галина, а з іншого – свобода, статки, панське життя, про яке мріяв кожен невільник.

Після безсонної, тяжкої ночі, де думки кружляли, як злі вихори, Василь прийняв рішення. Ввечері він, із серцем, що кровоточило, зустрівся з Галиною у тому ж старому садочку.

— Галю, любове моя, вибач! Але нам треба розійтися, — прошепотів він, не піднімаючи очей.

— Що сталося, Василю? Чому? Ти ж знаєш, що я не можу без тебе жити! — захвилювалася дівчина.

— Я вирішив стати чоловіком панни Катерини. А значить – сам стаю паном, заможним чоловіком.

— А я?.. А як же я, Василю? — Сльози вже котилися по її щоках.

— Прости. Ми більше не побачимось.

— Василю, скажи, що ти жартуєш! — вона схопила його за руку, а в очах була біль і розпач.

— Ні, Галю. Я серйозно. Прощавай.

Він пішов, не оглядаючись, неначе відрізав від себе живу частину. Галина лишилася сама, в саду, що ще хвилину тому був свідком її щастя. Вона плакала і вила від болю, а на ранок, затамувавши відчай, просто пішла виконувати свою селянську роботу, наче її серце перетворилося на камінь.

А Василь того ж вечора, мовчки, із застиглим обличчям, сів за панський стіл і повідомив, що згоден.

З часом відбулися заручини. Василь уникав навіть погляду на ту вулицю, де жила Галина.

Дівчина щоночі плакала в подушку, тужила. Вона не знала, куди подіти своє почуття, як сховати себе, щоб не бачити і не чути про їхнє весілля, про їхнє нове, омріяне Василем щастя.

Одного вечора вона гуляла біля сивої, тихоплинної річки. Її тихі слова про біль і розпач раптом переросли у відчайдушний, надривний крик, у справжню, гірку молитву:

— Не знаю, чи чуєш мене, але забери мої почуття! Я не хочу щодня помирати і при цьому лишатися живою! Забери мене! Я втомилася так жити без нього. Нехай він буде щасливий, але я не хочу цього бачити! Забери мене, чуєш, просто забери!

І вона, несподівано для себе, почула відповідь. Голос був грізний і страшний, як осінній вітер у комишах:

— Ти впевнена? Ти готова заплатити за це ціну?

— Так, я впевнена! — без вагань відповіла згорьована душа.

— Тоді йди додому. Випий чай, що стоятиме в чашці біля твого ліжка, і лягай спати.

Галина, охоплена чи то божевіллям, чи то диким бажанням спокою, лише кивнула. Вона зробила, як було сказано. Випила чай і заснула – назавжди.