6. Минуле Панни.

Час, коли парубочий хист цінувався не менше, аніж статок. У невеличкому селі, притуленому до сивого лісу, жив Івась.

Хлопець був з простого роду, може, й не мав за душею ані десятини землі, ані повних скринь, проте природа обдарувала його щедріше, аніж найзаможнішого пана. Івась був ставним, високим на зріст, із широкими плечима, засмаглими від тяжкої праці. Його русяве волосся завжди трохи скуйовджене від вітру, а сірі, наче лісове джерело, очі були сповнені якоїсь невисловленої туги й мрії. Ходив він, як і личить парубку, в простій полотняній сорочці, підперезаній широким тканим поясом.

Але головне — мав він золотий хист до музики. Сопілка під його пальцями співала, мов жива пташка, а голос мав чарівний, глибокий, що торкався найтонших струн душі.

Свій вільний від тяжкої праці час Івась віддавав лісу та річці, немовби шукав там споріднену душу. Там, серед шелесту трав та лагідного плескоту води, його сопілка виливала тугу й радість простого серця...

Якось, на світанку, коли туман ще огортав береги сивої річки, Івась зустрів її. Вона йшла вздовж берега, легка й ошатна, наче лісова царівна, а не проста сільська дівчина – справжня панна, чи то з хутора, чи то з маєтку. Її врода була неземною, як світанкова зоря.

Серце парубка стиснулося від нездоланної муки: хто він, син коваля чи, може, кріпака, і хто вона, тендітна квітка благородного роду? Не наважуючись заговорити, Івась підніс до вуст свою сопілку.

Мелодія полилася над водою, чиста, мов криниця, й глибока, як лісове озеро. Івасевій радості не було меж, коли він побачив: панна зупинилася. Вона стояла, немов зачарована, ловлячи кожен звук, а погляд її великих очей поволі наповнювався дивним теплом, зверненим до нього.

Коли останній трель затих у повітрі, парубок, немов оговтавшись від чарів, зважився порушити мовчання:

— Чи не боїться такій гарній панні гуляти самій? — запитав він, злегка схиливши голову.

— Ні, чого б це? Я зачулася. Ви так гарно граєте, — відповіла панна. Голос її був, як дзвіночок.

— Я радий, що вам сподобалося. Мене звуть Івась.

— А я — Орися. Ви тільки граєте, Івасю, чи, може, маєте ще якісь таланти?

— Трохи ще співаю, — мовив Івась, засоромившись і опустивши погляд, наче був винен.

— О, а заспіваєте для мене? — в її очах спалахнула нетерпляча цікавість.

— Залюбки, — посміхнувся він.

І тоді Івась заспівав. То була пісня про любов і тугу, про нездійсненну мрію, слова до якої народилися в його душі. Орися слухала, і з кожною строфою танула відстань між їхніми серцями. Вона повільно й незворотно закохувалася в цього простого, але талановитого хлопця, а він уже був полонений її красою.

Того дня їхні душі зустрілися. Ця зустріч не була останньою. Вони почали бачитися потаємно, десь у гущавині лісу чи на облюбованому березі річки. Вони пізнавали один одного, їхні розмови були чистими та щирими, а кохання розцвітало, мов маків цвіт у полі. Зустрічі ставали все теплішими, сповнені ніжних обіймів і трепетних, як роса, поцілунків.

Для Орисі її Івась грав і співав, немовби творив новий світ, де не було соціальних бар’єрів. Їхнє почуття ставало все сильнішим, перетворюючись на справжню пристрасть.

Та в маєтку, звісно, не спали. Батьки Орисі, помітивши дивні зміни в доньці, дізналися про її зв’язок із "тим босоногим сопілкарем". Вони категорично заборонили їй ганьбити їхнє ім'я, але хіба можна заборонити весні прийти? Закохані продовжували зустрічатися таємно, і з часом дві поєднані душі об’єдналися іще й тілами. Їхнє кохання було міцним, щирим, непідробним — таким, що йому можна було лише заздрити.

Тим часом, батьки шукали Орисі вигідного, заможного жениха, аби "врятувати" її. Але всім претендентам, молодим і старим, панна давала одкоша, бо її серце, її тіло, її мрії належали лише одному.

Нарешті, батько не витримав. Він закликав доньку до кабінету, де пахло дорогим тютюном та гнівом:

— Слухай, Орисю, подобається тобі це чи ні, але ти вийдеш заміж за Івана Гнатюка. Він заможний, багатий, з нашого кола. Він тобі рівня!

— Батьку, ні! Він же старий, як пень!

— Ти ж відмовила всім молодим і заможним!

— Бо я їх не кохаю!

— А сина коваля, значить, кохаєш? — голос батька став металевим.

— Так! Кохаю більше за життя!

— Годі паплюжити наше ім’я і водитися з цим хлопчиськом! — вигукнув він, стукнувши кулаком по столу. — Кохання — проходить, а статки лишаються доню. Я сказав: вийдеш! Інакше прокляну!

— Я не ляжу під цього старого! — крикнула Орися, і очі її горіли гнівом та відчаєм. — Хай мене краще блискавка вразить, ніж це станеться!

З цими словами вона, заливаючись гіркими сльозами, вибігла з дому. Надворі саме розігралася страшна негода: прогримів грім, зірвався шалений дощ, а вітер вив, немов звір. Вона бігла, не бачачи дороги, просто вглиб лісу.

Біля старезного, сухого дуба, що стояв, мов свідок віків, Орися зупинилася, знесилена. Раптом, небо розкололося навпіл: страшний грім, сліпучий спалах. Могутня блискавка вдарила просто в дерево, а її розряд вразив ніжне тіло панни.

Коли негода стихла, Орисі вже не було. Вона просто зникла, наче розчинилася у повітрі, так, ніби її ніколи й не існувало. Тіла її так і не знайшли.

Люди почали пошепки казати, що то нечистий забрав її до себе за такі слова.

А Івась… Івась збожеволів від горя. Вона була йому дорожча за життя! Він не міг повірити, що його Орисі більше немає. Він пішов до того старого дуба в лісі, де вони так часто зустрічалися, і там, під його кроною, помер від розбитого серця. Його знайшли, але їхні душі так і не зустрілися в іншому світі.

І ось, розповідають старі люди, у відьомські дні, на лузі з’являється її бліда тінь — панна Орися, яка й досі шукає свого Івася. Її блукаюча душа, що належить нечистому, пам’ятає лише світлі миті: як Івась грав на сопілці та гарно співав їй біля річки, і ці спогади — єдине, що ще пов’язує її з живим світом. Вона шукає його, але не знаходить, бо він — спочив із миром, а вона — приречена на вічну тугу між світами.