5. Коли згасає тепло.

Палкий акт кохання біля сухого дерева завершився. Гриць лежав поруч із нею, виснажений, але блаженний. Він відчував, що віддав усе, що мав, цій жінці, але натомість отримав почуття, що варте цілого життя. У тумані, що не розсіювався, тепер панувала абсолютна, мертва тиша, порушувана лише його важким, уривчастим диханням.

Панночка, щойно така пристрасна, тепер лежала поруч із ним нерухомо й холодно. Вона відсторонилася, піднялася на лікті й пильно подивилася на його обличчя, так само, як дивилася раніше, шукаючи когось. Але тепер у її блакитних очах не було ані пристрасті, ані обіцянки. Була лише невблаганна, холодна увага.

— Ти зігрів мене, милий, — прошепотіла вона, а її голос знову прозвучав дзвінко, як кришталь, що тріскається. — Тепер ти маєш віддячити мені піснею.

Гриць, що лежав зачарований і розслаблений, мляво посміхнувся.

— Якої піснею, панно? — ледь чутно спитав він.

Вона провела рукою по його грудях, і цей дотик знову обпік його крижаним холодом.

— Зіграй мені на сопілці. Мою улюблену. А потім заспівай про те, як ми зустрілися на березі. Це наша пісня, Івасю, — тихо мовила вона.

Слово "Івасю" вирвалося, як зітхання. Гриць відразу його не помітив, повністю зосереджений на її проханні.

— Пробач мені, люба, — сказав він, зітхаючи. — Я не вмію ані грати на сопілці, ані співати. Я — Гриць, я простішої вдачі.

Він очікував, що вона засміється його простоті. Але вона не засміялася.

Її обличчя, досі прекрасне, раптом стало кам’яним. Блакитні очі спалахнули люттю, що була водночас старою і страшною. Це був гнів не дівчини, а тисячолітньої стихії. Вона не просто розлютилася — вона зрозуміла.

— Ти не він! — пролунав її голос, що тепер звучав гостро й пронизливо, відкидаючи всю попередню чарівність. — Ти не мій Івась! Він знав мою пісню! Він завжди грав мені! Ти просто людина! Ти звичайний, сірий, дурний чоловік!

Гриць відсахнувся. У цю мить він побачив не панночку, а жах. У її очах не було кохання, лише глибока, нестерпна туга, яка тепер перетворилася на ненависть до того, хто насмілився її обманути.

Вона швидко нахилилася, поклавши обидві крижані долоні Грицю на груди, прямо туди, де шалено билося його серце.

— Ти віддав мені своє тепло, — прошипіла вона, а її золоте волосся, здавалося, набуло болотного відтінку. — А тепер я візьму собі частину твоєї душі!

Гриць відчув різкий, нестерпний біль, ніби його серце розірвали зсередини, а тепло життя, щойно таке палке, витягували з його тіла невидимим струмком. Його очі розширилися від жаху, він намагався закричати, але звук застряг у горлі. Це тривало лише кілька митей, але для Гриця це була вічність.

Коли вона забрала руки, Гриць відчув себе порожнім. Його тіло стало важким і слабким. У його свідомості залишився лише один яскравий, болючий образ: її блакитні очі.

Панночка піднялася з сухого дерева. Вона була надзвичайно гарна навіть у гніві, але тепер у її красі була смертельна отрута. Вона подивилася на Гриця з презирством та байдужістю.

— Я ненавиджу тебе. Ти гірший за отруту. І огидний ніби жаба...

Вона відвернулася і пішла вглиб туману. Її силует швидко розчинився, ніби вона не йшла, а танула у вологому повітрі.

Гриць залишився лежати біля сухого дереві. Його погляд був скляним, спрямованим у сіре небо. Він не намагався підвестися. Він більше не пам’ятав, що прийшов сюди, щоб розвіяти байки. Він пам’ятав лише її золоте волосся та блакитні очі. Він збожеволів.

Відтепер його життям було лише марення про панночку. Він буде блукати островом, шукаючи її, готовий грати на сопілці, якої не мав, і співати пісню, яку ніколи не чув. А його розсудливість, як і тепло його серця, залишилися зниклій мавці.