3. Панна.

Луг укрився ранковим туманом. Природа повільно прокидалася, та сьогодні тут було на диво тихо — ні пташиного співу, ні шелесту вітру. Пасмурно настільки, що навіть сонце не видно, хоч воно вже й сходить. Атмосфера здавалася трохи лячною, та я знав, на що йшов.

Я — Гриць. Уже чоловік, а не хлопчина, щоб боятися всяких байок. Взяв із собою невеличку торбинку: поклав туди спечені матір’ю пироги та пляшку молока. З голоду не пропаду. Усього лиш день побуду на острові — й розвію всі ці небилиці, думав я, прогулюючись поміж трав.

Та не судилося тому статися.

Довго я блукав островом, аж поки не зустрів її. Гарна, мов намальована, молода дівчина. Волосся — золотаве, очі — блакитні, немов весняне небо. А вбрана — як справжня панночка: так, що й очей не відведеш. Грицю здалося — ось воно, кохання. Про таку дівчину міг би мріяти кожен юнак.

Він наважився заговорити перший:
— Що така панна робить на цьому лузі?

— На тебе чекаю, мій коханий, — мовила вона.

Гриць аж остовпів, почувши «коханий». Його серце забилося швидше, немовби саме впізнало її.
— Звідки ти знала, що я прийду? — спитав він.

— Ти приснився мені, — тихо промовила панна, — і я прийшла сюди, щоб зустріти тебе.

Її голос був чарівний, ніжний, мов пісня.

— Ходімо, — сказала вона, — я покажу тобі одне чарівне місце.

Вона взяла його за руку, і Гриць, зачарований, пішов за нею. Йшли вузенькою стежкою, доки не дісталися до старого сухого дерева, що лежало на землі. Гриць сів на повалений стовбур, а панночка вмостилася йому на коліна. Її погляд уп’явся в його очі, ніби шукала там когось давно втраченого.

Гриць дивився на неї, немов зачарований. Його серце палахкотіло дивним коханням, що обпікало душу. Панна нахилилася й поцілувала його — палко, ніжно, ніби він і справді був коханням усього її життя. Їхні руки торкалися одне одного, відчуваючи тепло крізь одяг...