2. Ранок.

Ранок видався тихим і прохолодним.
Над лугом клубився густий туман — він плив низько, торкаючись трави, немов хотів укрити землю білим покривалом, щоб сховати від світу все, що могло б злякати людське око. З річки тягнуло сирістю, і ця прохолода наче пробиралася під шкіру. Із далеких садів долітав розтягнутий спів півнів — вони перегукувалися крізь туман, сповіщаючи про світанок, який ще не смів показатися з-за темного обрія.

Гриць ішов стежкою, засунувши руки глибше в кишені старого, вицвілого кожуха. Його чоботи хлюпали по вологій землі, а від подиху у повітрі з’являлася пара, що швидко розчинялася серед білого серпанку. На плечі висів мішок — на випадок, якщо доведеться заночувати. Хоча в глибині душі він сміявся з тієї думки.

— Та що ті бабські вигадки, — бурмотів він, розбиваючи тишу. — Відьми, темні сили… казки, щоб дітлахів лякати.

Та щось у тому тумані здавалося непевним. Кожен шурхіт лугової трави, кожен сплеск води десь неподалік змушував його несвідомо стискати плечі.

Коли підійшов до річки, туман став густішим. Він уже не бачив далі кількох кроків попереду. І раптом із сірої пелени долинув знайомий голос — Остап кликав.

Гриць пішов на звук і незабаром розгледів біля човна дві постаті — Остапа й Петра.

— Здоров, хлопці! — мовив Гриць, намагаючись виглядати бадьорим.
— Здоров, Грицю, — відповіли ті, хоч у голосах відчувалася тривога.

Остап зиркнув на нього спідлоба:
— Я бачу, ти сміливий. Може, ще передумаєш, поки не пізно?

— Та припини, Остапе. — Гриць криво всміхнувся. — Скажи вже, що шкода тобі кожуха та шапки хутряної.

— Та не шкода нам, — буркнув Петро. — Ми переживаємо за тебе.

— Переживаєте... — хмикнув Гриць. — Ось буде в мене новий кожух і шапка — тоді вже й свататись можна буде.

— А ти не боїшся, що ті розповіді — правда? — тихо мовив Петро, не зводячи очей із каламутної води.

— Годі балачок, — різко обірвав Гриць. — До діла!

Вони мовчки зіштовхнули човен у воду. Весла занурились у річку, і плескіт їх злився з тишею. Туман стелився над водою, і здавалось, що човен пливе не по річці, а просто в сірій безодні.

— А може, ми тобі так подаруємо кожуха й шапку? — несподівано озвався Остап.

Гриць лише пирхнув:
— Хто ж за просто так щось дарує? Та хіба я не чоловік, щоб слова свого не тримати? Я сказав — зроблю, значить, зроблю.

— Гаразд, Грицю, — зітхнув Остап. — Ми зробили все, щоб тебе відмовити. Але якщо сам хочеш — не зможемо тебе зупинити.

— Отож-бо, — коротко відповів Гриць.

Човен м’яко ткнувся в берег. Гриць ступив на мокру траву — і зник у тумані, що поглинув його, наче жива істота.
Хлопці ще мить дивилися йому вслід, а потім мовчки повернулися до села.