1.

 Це не солодка вата, яку я була б рада спробувати, коли ми бували у Першому світі. Але вона дуже схожа на неї. Ця хмара стає такою перед заходом сонця. Наче малину хтось у кошику ніс, кілька ягідок випало, їх стоптали і перемішали з хмаркою. Я сама тепер по ній ходжу. Мені ніколи не холодно, я й не пітнію, проте пухнасті малинові клубочки ніби вовна. Гріє ноги. І така м'яка.

 Татко приходить саме в цю пору. Його ще нема, дивно аж. Робота? З мамою все настільки тяжко? Скільки років минуло, а з нею все те саме. Хоча, вередувати тоді, коли не можеш довго дивитися на свою неньку, яку мучить хвороба ще з власного народження, - не назвеш правильною реакцією.

 Батьки дуже чекали мене, як розраду від дощу нещасть на їхньому шляху. Це очікування нагадувало дитячу віру в дива. Матусин живіт частіше вимивався не милом з водою, а зігрітими долонями, дбайливими поцілунками, пестливими словами та усмішками, сяйво яких сліпило ще незрячу. Тож моя смерть після пологів все погіршила, знесла найменші надії на нове життя. І те, що минуло дванадцять років, а біля мого скромного білого надгробка сидить і розводить скорботу тільки батько, вже викликає всередині не співчуття чи смуток, а якесь невдоволення. Невже не з'явиться бодай краплини уваги?

-Прости, прости, Агнес, - одразу кладе невеликий букетик кремових троянд на землю, - твоя мама не своя, тому й затримався. Сподіваюся, ти не зобідешся, люба, - він має стомлений вигляд, неначе і ночі не спав. А моя образа на матір росте. З нею важко, мабуть, тож татко сам все тягне. Тягне у будь-якому випадку. Хай йому Бог помагає, якщо на це не здатна я. - Вітаю тебе з твоїм днем народженням. Сподіваюся, тобі добре там, на небі, - зводить сірі, наповнені печаллю і зневірою очі до мене, нібито роздивляючись молочну сукню з білими крильцями та блискучий німб над золотистими кучерями. Та йому я і привидітися не можу...

-Знаєш, сьогодні вона не така, - продовжує ділитися новинами зі сім'ї, - якась... Якась спокійніша. Снідає, обідає мовчки, повільно миє посуд, сидить на стільчику і чистить на салати овочі. В сусідки весілля, то ми трішки помагаємо до столу, - та поміч повинна бути оцінена, бо наречена на половину сирота, її батька недавно на небі розглядали. - І тиха. Аж чудно од тиші. Вересканила останнім часом, нині ж перестала. І дуже рано встала. Інший одяг вдягла. Дивна, словом, - поправляє шкарпетку і замовкає. Роздумує, що є цікавіше за сьогоднішній мир удома. - Я переплутав фасолю на пиріжки, то ніц не зронила. Навіть не видихнула так, ніби її збирала пів дня. Хоча збирала її вона, я на роботі в той день затримався. Чи не гарячка в неї раптом...

Якби вона була поряд з тобою наразі, то я б не торкаючись виявила під сороківку градусів. Але складається враження, що я їй байдужа, хоч і на землі мене нема. Не бігаю казна-де, з однолітками чи граю з нею в хованки, не вчуся старанно у школі чи відвідую гуртки, ще якісь заняття. На місці. Вже як дванадцять років. Принаймні є змога прилетіти в ту ж секунду, що й сідають навпроти мого пам'ятника. Окрім часу після заходу сонця, бо в ангелів нічна школа.

-Ти бачила квітник біля хати? Вона зробила ще один, засадила його ліліями. Ото не мине і дня, щоб не сполола траву з нього, не замурзала носа нюхаючи квітки, - ледь всміхається він від цієї картини. Тоді мати дійсно кумедна, наскільки пам’ятаю. Я вгорі пролітала. Видно, як поралася. – Вічно питають її за ті квіти і чом лише ними займається, гроші тратить на те. Особливо тітка Діна, як реп’ях вчепиться, наче гроші з її бюджету тратимо. Нічого нового.

 Ніколи не вдавалося зрозуміти людей, що пхають свої п’ять копійок у чуже особисте життя. Заміж не вийшла? Біднесенька. Доглядаєш за великим садом і клумбами? Йой, скільки в тебе клопоту, діти б здалися. Переш одяг шість днів на тиждень і підмітаєш? Та коли ти вже ту мороку скінчиш! І пика та без сорому критикує, лізе до твоїх рамок, де зароджується жахливий черв’як і питає: «А не стидно тобі перед Ганькою? Диви, що накоїла» або: «Маруся он яке вишила, таке вже файне братові на приїзд  спекла, а ти шо зготуєш на іменини? Напевно, бісквіт простий». В ту мить власна втіха загинається під чужу, і мова про свій простір здається безглуздям. Це не добра порада, не позитивний вплив чи повчання. Це хвороба. І мати трішечки від того страждає.

-З господарством стандартно, хоча пес цєп’я потягнув найменше. Позавчора сталося, то мама твоя проплакала і просила Бархана збутися, бо ще качок тітці Діні вчепе, і в’їсться у неї, мовляв, монстра маємо. Хороша собака була, чемна… Тобі вона б сподобалася так само, як і мені, - руки в замок, на нього підборіддя, лікті на коліна, і все. Тато – замислена скульптура з невимовно вимученим і засмученим виразом обличчя, перед яким неначе сидів і грайливо махав хвостиком привид-улюбленець. Пухнаста і непосидюча собачка, ім’я якої доволі гучне(а проте непогане), мала би нелічені шанси отримати мою любов, якби я народилася. Вірний товариш з батьківщини тата був кумедним другом та серйозним сторожем порядку на подвір’ї. Підтримає, розвеселить, ще й коли жінка кричить. Не знаю, як ставилася мама до нього, але негативних почуттів не спостерігала. Щось. І цьому «щось» настав кінець.