Глава 5

Глава 5

На ватних ногах допленталася до робочого кабінету. Закривши за собою двері, я провернула двічі ключ і замкнула кімнату. Неспішно пройшлася з одного кута кімнати в інший. Ноги не слухались, тіло задерев'яніло, я м'яко приземлилась на крісло. Охопивши голову руками, втупилася в одну точку. В голові жодної думки, лише пульсація в області скронь і глухе биття серця. Всередині розливається жорстке відчуття самотності і покинутості. Зазвичай я абстрагусь від смертей пацієнтів ‒ це реалії життя: хтось народжується, а хтось помирає. «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати,час садити  і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час сміятися, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись від обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!» ‒ ці слова тяжким відлунням промайнули в голові. Я пам'ятаю їх з дитинства, ще коли ходила до церкви. Тоді не розуміла сенсу цих слів, мені здавалося, що все відбувається в моменті, бо так судилося, бо така доля, і лише коли подорослішала, зрозуміла істинний зміст та  сенс цих слів. Життя швидкоплинне  і потрібно цінувати кожну секунду, кожен шанс який тобі дається. Тільки після тридцяти років я усвідомила, що людське життя ‒ це найбільша і найрідкісніша цінність. З віком твій світогдяд змінюється, і те, що являло цінність в двадцять втрачає  свою значущість в тридцять. Ми вчимося на помилках, вони надають досвід який в результаті виліплює кінцеву версію кожного з нас. Це болючий процес, і без нього ми не були б  тими ким є зараз. Але ця молода дівчина не заслуговувала смерті, мені здавалося, що їй було відміряно надто мало. Вона не встигла пізнати всі принаду світу, не встигла роправити свої крила, не встигла помріяти, не встигла просто насолодитися життям, воно обірвалося як нитка, не дійшовши навіть до половини і в цьому є доля моєї вини. Якби ж тільки препарат вийшов на ринок, якби ж я не втратила стільки часу на пошуки лабораторії та на ігри в котики-мишки. Час ‒ це найцінніший ресурс і  він не пробачає помилок… Від цих роздумів на душі шкрябли кішки. Я програла у цьому двобої зі смертю, мені потрібен реванш. Реванш під назвою «не дивлячись ні на що, контракт з науково-аналітичною лабораторією буде укладений». В двері постукали. Глибоко вдихнула і натягнувши маску льодяної стриманості відчинила двері. На порозі стояла Соловйова.

— Я можу зайти?

— Так,‒ ледь помітно посміхаюсь, не хочу щоб хтось зараз ліз в мою душу. Всі мої переживання ‒ це лише моє особисте, не маю жодного бажання пускати когось в потаємні кімнати своєї душі. ‒ Що ти хотіла?

— Я хотіла поцікавитися  проектом, як ідуть справи?, ‒в її очах горить непідробна цікавість. ‒ Це дуже вважливий проект в який вкладено чимало титанічних зусиль та фінансових вкладень. Все ж йде за планом? Скоро ми побачимо препарат у продажі?

Мені не було  сенсу лестити самій собі, тому я відповіла чесно і відкрито:

— На даний момент не все так однозначно. У наших партнерів змінилося керівництво і воно наполягає на перегляді умов співпрпаці,‒ про те, що новий директор хоче забрати повне авторське право я змовчала. Їй не потрібно про це знати, принаймі не зараз. Соловйова ошелешено дивиться на мене, в її мозгу відбувся збій системи і вона не розуміє як їй реагувати на щойно почуту інформацію.

— Їх щось не влаштовує? Але ж були запропоновані найвигідніші умови, і в першу чергу, саме для них.

— Аня, я сама толком нічого не розумію, змінився директор котрий веде цей проект, він хоче зустрічі тет-а-тет для того щоб переглянути умови співраці.

— Ти погодилася?

— Так, у нас немає іншого вибору. Ми йшли до цього два роки поспіль і більше нікуди відтягувати: надходить час клінічних випробувань, а без них ми не взмозі впровадити продукт у виробництво, нажаль, нам не вистачає технологій.

—  Сподіваюсь тобі вдасться їх переконати, принаймі я на це розраховую,‒ вона посміхається і в її очах читається щира віра у те, про що щойно сказала.

— Я теж на це дуже сподівась, ‒ натягнуто посміхаюсь, — Докладу максимум старань щоби нікого не підвести.

— Не сумніваюсь навіть, ‒ коротка пауза, ‒ Ну я піду, моя зміна закінчилася, я до біса втомилася, ‒вона встає з крісла,‒ довго не засиджуйся,‒я посміхаюсь їй у відповідь:

—Обов'язково.

Соловйова залишає мій простір і я цьому вкрай рада. Нарешті можу побути наодинці. Не то щоби вона мене дратувала, просто наші енергетичні поля не співпадали і характери теж: вона була більш відкритою людиною, з хорошим почуттям гумору, я же навпаки ‒ холодна і стримана. Наші стосунки не виходили за рамки роботи. Зате спеціалістом вона була відмінним. Її інтуїція спрацьовувала точно у потрібний момент. Завдяки цьому ми врятували не одного пацієнта.

Запищав телефон, на дисплеї висвітило мою найкращу подругу Лєнку. Я посміхнулася: згадує мене завжди в той момент коли в моєму житті відбувається повний бардак. Ми з нею разом зі студенських років. Були одногрупницями. Спочатку не дуже з нею контактували, просто пересікалися і більше нічого, але на четвертому курсі все змінилося ‒ ми почали товаришувати. Наша дружба зі сторони могла здатися дивною ‒ ми кардинально відрізнялися одна від одної- як небо і земля, як день і ніч. І наша відмінність полягала не лише в зовнішності, але й в характері: кажуть, що протилежності притягаються. Ми з нею як інь і янь, як чорне і біле. Але наш контраст лише доповнює нашу дружбу і це мені дуже і дуже подобається. На п'ятому курсі вона вийшла заміж, а у мене розпочалася власна мелодрама під назвою «Ми не приймемо твого хлопця і не дамо наше благословіння на ваш шлюб».