Глава 4

Мій мобільний розривався від від дзвінків. Крізь пелену сну, я почула, що в десяте задзвонив телефон. Боже, та що ж таке! Сьогодні субота, кому я потрібна із самого рання? Мене брала спокуса просто скинути дзвінок і вимкнути телефон, але якимось шостим відчуттям я розуміла ‒ потрібно взяти слухавку. Прижмуривши одне око, ковзнула поглядом  по екрану  iPhone. На дисплеї вибило Анну Соловйову. Я швидко підірвалася з ліжка. Мені телефонувала моя колега по роботі з онкологічного відділення. Ми обох спостерігали молоду пацієнтку 25  років, у неї був діагностований рак правої молочної залози. Нещодавно була проведена десята хіміотерапія, вели  гормональне лікування, але прогрес був мінімальний. Я переживала за цю молоду дівчину: у неї була тяжка доля. Мама померла коли їй виповнилося дванадцять. Вона залишилася з відчимом, але той безбожно пив і підіймав на неї руку. З дванадцяти років вона була змушена заробляти собі на хліб, бо від пияка годі було чогось очікувати. Її дитиство пройшло в бідності, голоді і постійних знущаннях від інших дітей і лише коли їй виповнилося вісімнадцять вона змогла втекти від морального виродка. Вийшла заміж за хорошого хлопця і тут, як грім серед  ясного неба, рак. Я взялася за неї тому що була впевнена, що за рахунок того, що молодий організм має вдвічі сильніший  імунітет ніж у пацієнток яким за сорок, її шанси зростають , але я помилилась. Хіміотерапія дала сильну супресію на імунну систему, що в результаті призвело до частих інфекційних процесів. Останнім часом вона часто рвала, і лежала під крапельницями. Соловйова телефонувала не просто так: її дзвінок означав, що стан пацієнтки вкрай критичний. Тремтячими руками я прийняла виклик.

— Алло.

— Вікторіє Сергіївно, у Бодрової почалася гостра ниркова недостатність*, рівень креатиніну пятсот  мікромоль*, сеча п'ятдесят  мілітрів, з домішками крові*,‒ цього я і боялася.

— Що з тиском?

— Сто шістдесят на дев'яносто,‒ мій мозок із скаженою швидкістю опрацьовував щойно почуту інформацію. На моєму лобі виступили  краплі поту, руки спітніли. Нервова напруга нарстала, а адреналін шалено поступав у кров.

— Кальцій глюканату ввели?

— Так, безрезультатно

— Що по діуретикам?*

— Фурасемід триста  міліграм внутрішньовенно.

— Показники калію?

— Гіперкаліємія.

— Негайно переводьте на гемодіаліз,— мене почало бити нервове тремтіння. ‒ Протягом двадцяти хвилин я буду в лікарні. Швидко скинула виклик.Господи, лише б встигнути. В поспіху зібравшись, я вилетіла з квартири зі швидкісю кулі. Як на зло траса була переповнена автомобілями. От чому вам всім не сидиться дома? Чиєсь життя за крок до смерті, а ви плентаєтеся як черепахи. Мене це неймовірно дратувало. Я помітно нервувала: від моєї швидкості залежить життя цієї дівчини. Я не хотіла її втратити, тільки не зараз. Серце стукало як навіжене. Якийсь неадекват мене підрізав.Я посигналила. Та щоб тебе! Через двадцять хвилин я прибула до лікарні. Влетіла у відділення за ліченні секунди. Усі співробітники щось мені говорили, але для мене все було як в тумані:нікого не чула і не бачила. Вбігла в палату інтенивної терапії. Бодрова була підключена до портативного апарату гемодіалізу. Показники на моніторах показували допустимі межі. Її очі були прикриті. Вона виглядала виснаженою: запалі щоки, кістляве тіло, з сіруватим відтінком, вказували на  плачевне становище. За весь період хвороби, вона втратила п'ятнадцять кілограм ваги. Із-за цього її тіло здавалося дуже тендітним і безпорадним. Руки були поколоті катетерними системами. Усе тіло покривали потворні синці. Без жалю, на цю картину, не можливо було дивитися. В серці защемило. Інколи я не розуміла, чому хороші люди так швидко покидають цей світ. Де справедливіть. Вона не заслуговувала лежати тут і чекати смерті. Є багато людей котрі не вартують  мізинця, але живуть і продовжують чинити беззаконня. Вони не розуміють, що отримали щасливий квиток і їх проблеми на фоні онкохворих здаються сущими дрібницями. З губ Бодрової злетів стогін, вона відкрила очі і втупилася в одну точку. Я підійшла до неї. Вероніка повернула голову у мій бік.

— Я помираю, так?,‒ її голос звучав ледь чутно.

—  Веронічко, тобі стало погано і ми були змушені підключити тебе до апарату,‒до мого горла підступив ком, мені нічого їй відповісти.

— Значить помираю,‒ її обличчя спотворилося гримасою болю.

— Ти не помреш,‒ слова злітають швидше, ніж  встигаю подумати. Тепер я не була в цьому впевнена. До сьогоднішнього дня у мене жевріла надія на її одужання,  але з кожною секундою, що я знаходилася поруч з нею, крихітний промінчик моєї надії гаснув. Вероніка вимучено посміхнулася:

— Це неминуче, я це відчуваю і дуже цього чекаю і хочу. Смерть звільнить мене від страждань і болю. Я не боюсь помирати. Не відтерміновуйте час моєї смерті. Я боролась до останнього, але мабуть Бог розпоряджається інакше,‒вона з такою проникливістю подивилася в мої очі, що я не витримала цей погляд і  відвела їх у  сторону.— Не картайте себе, ви доклали максимум зусиль і старань, я вас не звинувачую,‒ її рука повільно  потягнулася до мене. Я взяла Вероніку за руку. Вона продовжувала: ‒ ви хороший лікар, через ваші руки сам Бог працює, не втратьте цей дар. Раптом запищали монітори. Екран ЕКГ-датчика почав фіксувати асистолію. Ні-ні-ні! Я закричала:

— Медсестра, адреналін!

Я в ту ж мить приступила до виконання серцево-легеневої реанімації: основу долоні правої руки наклала на середину грудної клітки, ліву руку поверх правої, пальці рук у щільний замок, руки випрамлені під кутом дев'яносто градусів, ритмічне натискання: раз, два, три, раз, два, три, раз, два, три. Будь ласка, давай! Я несамовито продовжувала боротися, хоча на півсвідомому рівні розуміла,що це кінець, але мій мозок не міг змиритися з тим, що вона ось так помирає на моїх очах. Вперше я відчувала себе безпорадною, вперше мене охоплювала паніка, але не через те, що я робила щось не так, а через те, що не могла стати перепоною між пацієнтом і смертю. Моє тіло покрилося липким, холодним потом, голова шуміла, у вухах стояв дзвін. Раз, два, три, раз, два, три, раз, два, три…