Глава 2

Я стояла перед дверима Амірхана Бакізатовича і нервово переминалася з ноги на ногу. За цілий день ходьби на підборах мої ноги мені не скажуть «дякую», прийду додому, прийму гарячу ванну і просто попливу у царство Морфея. Але перед цим мені потрібно витримати катування розмовою з деканом. Я зітхнула, табличка на масивних коричневих дверях із холодною сірою ручкою не вселяла мені надії. Цей телефонний дзвінок не давав мені спокою. Поки йшла перебирала всі можливі варіанти розвитку. Якого чорта?! Цей проект вкрай був важливим для мене: розробка експериментальних протиракових препаратів давала шанс нашій медицині вийти на новий рівень, особливо в онкологічній галузі. Сотні пацієнтів кожен день помирають або від того, що діагноз раку виставлений на ІV стадії з метастазуванням або ж від того, що лікування вкрай дороговартісне і більше того, не всі пацієнти можуть отримати препарати. Нажаль на державному рівні поки що не впроваджено програм котрі б покривали витрати онкологічних хворих, тому я так боролася за цей проект. Якщо вдасться протестувати препарат який ми розробили і контрольна група покаже хороші результати ‒ значить старання нашої команди були не даремні і у сотні хворих з’явиться хоча б маленький шанс побороти цю підступну, як змія хворобу. Ще за часів студентства я проходила стажування у хоспісі і та картина, яку я там побачила, наклала на мене незгладимий відбиток. Ті страждання і той страх, а особливо в дитячих очах, який я бачила, доводив мене до сліз. І десь в потаємних кімнатах моєї душі, я відчувала роз’їдаюче як сірчана кислота, відчуття провини. Мені здавалося, що  не заслуговую на життя: я живу, а вони за лічені тижні чи дні покинуть цей тлінний світ і залишиться табличка з прочерком між двома датами. І згадають про них лише найближчі і найрідніші люди. В той період життя я до жаху боялася смерті. Саме це і змотивувало мене вступити до аспірантури. Таким чином  я намагалася компенсувати і загладити перед невиліковно хворими пацієнтами відчуття провини. Зараз я до цього відношусь спокійно: це реалії  життя і нести відповідьність за чиєсь життя я не можу, єдине чим можу допомогти ‒ це лише відстрочити дату смерті. І саме контракт з науково-аналітичною лабораторією давав можливість реалізувати мої плани. Але щось пішло не по плану і що саме, мені мав сказати Бакізатович. Я набрала повні легені повітря і як в ні чому не бувало з посмішкою на обличчі, зайшла у кабінет. Декан стояв біля вікна із закинутими за спину руками, він із задумливим поглядом дивився кудись в далину. Його масивні плечі час від часу посіпувалися від ледь помітних зітхань. Цей його вигляд мене насторожив: Батабаєв ставав у таку позу  лише тоді, коли була якась серйозна проблема, на вирішення якої потрібно було затратити чимало часу. Ну що ж, потрібно приготуватися до нової порції безсонних ночей і тонни з’їдених нервових клітин, безкінечних телефонних дзвінків і приторних розмов. Подумками я проклинала абсолютно все на чому світ стоїть. Та що ж  нашим зарубіжним партнерам могло не сподобатися? Вони отримували вигідні умови: в обмін на їхні технології у дослідженнях, наша команда надавала їм право на патент препарату. Знову це роздратування. Ми з ними грали в котики-мишки цілих півроку. Я надала їхньому керівництву повний доступ до нашої розробки препарату і наших досліджень які ми проводили, але мабуть для них цього було замало. Легенько кашлянула:

- Амірхане Бакізатовичу, я тут

Батабаєв повернувся у мій бік і жестом запросив пройти

- Ягідарова, проходь- сідай

Повільно пройшла по кабінету і сіла на шкіряний диван котрий стояв навпроти робочого стола декана. Кімната усім своїм виглядом вказувала на те, що її хазяїн людина порядку. Всі речі стояли у строгому порядку і на своїх місцях. Кабінет декана максимально був у мінімілістичному стилі: стіл округлої форми стояв біля вікна. На столі був  лише комп’ютер та лежала папка з документами. Справа від стола стояла коричнева шафа, на поличках якої була докуметація та книги по фармакології. І лише жовтенькі фіранки на вікні додавали якоїсь більшої легкості цій похмурій кімнаті. Справжня чоловіча берлога. Амірхана Бакізатовича я знала ще  з років студентства. Він був моїм і вчителем, і наставником, і другом. Саме він витягнув мене з тотальної депресії, коли я  розлучилася із своїм першим коханням. Той період мого життя можна назвати лише одним словом ‒ «тотальна розруха». Це був випускний курс і я хотіла кинути універ, забила на навчання і перестала готуватися до іспитів, це все грозило мені зниженням мого рейтингу і пролітом на інтернатурі, одним словом без його втручання моє  життя було б скалічене вщент.

- Віка, ‒ голос Батабаєва вивів мене з вихору спогадів: ‒ у нас проблеми по проекту науково- аналітичної лабораторії.

- Я це вже зрозуміла, що їх не влаштовує?

- Вони хочуть повне авторське право на патент

Ця інформація мене шокувала. Мій мозок почав гарячково обробляти почуте, але мої нейронні зв’язки ніяк не хотіли сприймати те, що щойно пролунало.

- В сенсі  хочуть повне авторське право? Вони не розробники, ми можемо лише дати їм частину як співавпартнерам!

-  Я знаю. Склад їхнього керівництва змінився і тепер новий директор хоче повне авторське право, ‒в голосі Бакізатовича я відчула нотки гіркоти і розгубленості.

- Але домовленість була  лише на частину патенту, а не на весь! Ми розробляли цей препарат протягом двух років! Амірхане Бакізатовиче, я не можу просто віддати моє дітище в яке вклалось так багато сил, нервів і фінансів лише із-за того, що хтось хоче забрати авторське право! Давайте шукати інших партнерів, якщо хочуть забрати собі нашу розробку, тоді підписувати контракт не буду!.‒ Я була морально  роздавлена цією новиною. Господи прости, але якому мудакові прийшла в голову така «геніальна»думка настільки знецінити чиїсь старання, щоб «запропонувати» віддати розробку. Та нехай іде під три чорти! Фак йому, а не патент! Тиждень назад все ж було добре. Директор лабораторії Фелікс Штріплінг залишився задоволений умовами договору і був радий співпраці.