Глава 1

                                                                                                                         10 років потому

Я стояла в коридорі університету, мій настрій був безнадійно зіпсований. Запитаєте чому? А тому що ректорат вирішив, що саме я є ідеальною кандидатурою на пост першого проректора. Наш університет мав заключити контракт з німецькою науково-аналітичною лабораторією у сфері промислової фармації, це звичайно мене тішило, бо приклала немало зусиль, щоби підписання контракту стало реальністю, а не лише моєю фантазією як деякі виражалися, але було одне велике і жирне «АЛЕ» під назвою « я люблю свою викладацьку діяльність і не хочу її покидати». Нещодавно я отримала ступінь доктора філософії, а також крісло завідувачки онкохірургічного відділення. Запитаєте:" А чи це не забагато на мій вік?" ‒ можливо. До цього  йшла цілих  десять років поспіль. Після закінчення медичного університету я отримала спеціальність онкохірурга, вступила до аспірантури та почала свою викладацьку діяльність на посаді асистента кафедри онкохірургії. Минулого року захистила свою дисертацію на тему: « Уточнення показань до оптимального оперативного втручання при ракові молочної залози». Я люблю свою роботу не дивлячись на те, що вона висмоктує мої останні сили і останнім часом, м’яко кажучи, студенти апріорі не зацікавленні в отриманні знань. Хоча за результатами таємного голосування і визнанна найкращим лектором ‒ це мені більшого ентузіазму не додає, бо вкладаю в лекції максимум сил за для зацікавленності, а у відповідь меланхолічне мугикання. Хоча все  таки одного талановитого хірурга під моєю протекцією все ж  виховала, на даний момент він працює в Університетському медичному центрі в Принстоні ‒ це так зігріває мені душу і надає натхнення не опускати руки. Ці 10 років були просто погонею за успіхом, визнанням і славою. Це мені вдалося. Крісло проректора ‒це ще один щабель до успіху, але водночас це і інша відповідальність, до якої я поки що не готова. Тому коли на засіданні комісії мене висунули кандидаткою в проректори ‒ це була для мене несподіванка. Раптом задзвенів телефон і я здригнулася. Дзвінок відволік мене від думок які нависали наді мною як хмара яка ось-ось випустить краплинки дощу. На екрані висвітився незнайомий номер.

-  Алло.

- Добрий день, зі мною розмовляє Вікторія Сергіївна?,‒ у слухавці почувся приємний жіночий голос

-  Добрий день, так, а ви хто?

- Я секретарка компанії « Aicore», ‒ я знала, що це європейська фармакологічна компнія яка займається виробництвом і дистрибуцією препаратів, але не розуміла чому вони зацікавилися мною, жіночий голос продовжував: ‒ наша компанія пропонує вам стати амбасадором  нашого  препарату « GhemoDry B6». Цей препарат спрямований на усунення побічних дій у пацієнтів після променевої, хіміо- та радіотерапії у вигляді сухої шкіри особливо на руках і ногах. Ви можете подумати над пропозицією, через тиждень я вам ще раз зателефоную і якщо ви погодитеся, то перейдемо до укладання угоди.

- Можна задати вам одне запитання?

- Так, звичайно

- Звідки ви знаєте мій номер телефону? ,‒ це питання мене хвилювало, бо свій номер я не роздаю всім кому попало і в цей список також потрапляють фармкомпанії.

-  Ваш номер був у директора нашого філіалу ,‒ в голосі дівчини я вловила нотки сарказму. Мій мозок гарячково прокручував у пам’яті всі імена які могли бути пов’язані з компанією « Aicore» і я згадала Марка Величка, з яким познайомилася на конференції, яка була присвячена новим фармпрепатам у лікуванні лейкозів. Це було минулого року, якраз після захисту моєї дисертації. Я все зрозуміла, він ще тоді пропонував мені стати амбасадором, але я відмовилася, бо моя голова була забита зовсім іншими речами: мені потрібно було готуватися до посту завідувачки онкохірургічного відділення, багато документації та прогалин залишилося після попереднього завідуючого і у мене не було часу фокусувати свою увагу на цих пропозиціях.

- Зрозуміла, дякую за дзвінок, буду мати на увазі, ‒ я поклала слухавку і з полегшенням зітхнула, нарешті ця розмова закінчилася. Моє роздратування наростало. Навчальний рік лише почався, а мені вже хотілося щоб він закінчився. Останнім часом я відчувала якесь емоційне вигорання та абстрагацію від того, що відбувалося навколо мене. І я не розуміла яка причина такого мого стану.

- Вікторіє Сергієвно?

- Га?,‒ я не одразу в’їхала, що мене окликують. Повернула голову праворуч і помітила, що прямо по коридору, посміхаючись на всі 32 зуби,  до мене рухається мій найкращий студент Амір. На моєму обличчі мимоволі з’явилася посмішка. Поглядом ковзнула по годиннику, до лекції залишалося 5 хвилин.

- Вікторіє Сергієвно, ви прямо як студентка чатуєте на появу лектора і вчасно прибуваєте до аудиторії, ‒ його дзвінкий і заливистий сміх пролунав на весь  коридор.

- Аміре, з мене ж беруть приклад всі інші студенти і ти також в тому числі, для мене запізнення на лекції небувала розкіш,‒я посміхнулась.

- Тому недаремно всі бояться запізнюватися на ваші лекції, бо відчитаєте як нашкодившу дитину, ‒ в його великих  блакитних, як волошки  очах,  гуляли грайливі бісики. Він був симпатичним хлопцем, я навіть сказала б красивим. Атлетично побудований, у ньому все пропорційно і гармонійно поєднувалося. Зріст в діапозоні 186 см, широка і рельєфна грудна клітка результат довгих і наполеглевих тренувань. Його кучеряве, чорне волосся недбало спадало на лоб надаючи йому вигляд дитячої невимушеності. Довгі і густі вії як маленькі стебельця обрамляли очі, а над ними широкі низхідні брови робили  більш виразними його і так блакитні очі. Прямий ніс з незначною горбинкою надавав якогось аростикратизму, а пухлі яскраво-червоні губи на фоні білих і рівних зубів, спокусливо рухалися. Не мало дівочих сердець розбив. Будь моїм ровесником неодмінно з ним пофліртувала б, від цієї думки мене пробило на сміх, але я стрималась. З яких пір така кар’єристка як я, думає про флірт та щей із студентом, якийсь сюр, я знову посміхнулася.