Епілог 1

Уляна

Обставини складалися так, що планувати будь-який відпочинок найближчим часом у нас не вийде. До Нового року ми обоє завалені роботою, а далі час покаже.

Свою відпустку вирішили відкласти на теплу пору року. Назвати її весільною подорожжю, не ризикуємо. На власному досвіді пощастило впевнитися, що не всі клопоти, пов’язані з весіллям та навколо нього, приємні. Куди вирушимо? Ми поки що про це не замислювалися.

Пара, що розпочала своє спільне життя з ремонту й жодного разу з цього приводу не посварилася, може обирати напрямок із заплющеними очима. З огляду на те, що ми обоє любимо воду, домовитися точно зможемо.

Не можу стверджувати, що після весілля нічого не змінюється. Змінюється все.

Ми самі змінюємося. І наші стосунки із друзями теж. Втримати їх на тому самому рівні, як «до», ми вже не можемо.

Я так само, як і раніше, люблю своїх подруг, але не можу приділяти їм стільки ж часу, як це було раніше.

Не можу жити разом із Лорою. І вона не може залишатися в нас щотижня з вечора п’ятниці до ранку понеділка, щоб на цей час Дьома поїхав кудись із хлопцями.

Ми завжди раді Миру, але він теж не може до нас переїхати. І вечеряти щодня у нас теж не може. І приїжджати до нас по черзі через день вони теж не можуть.

Як і домовлятися про все це між собою.

Їм довелося про все це поговорити ще й з нами.

І нам всім після цієї розмови стало легше.

Мар’яна вже почувається та виглядає набагато краще. Вперше ми відвідали її вже після виписки з лікарні. Вона попередила, що окрім батьків не хоче там бачити нікого. Навіть братам прийшлося з цього приводу із нею сперечатися, але й вони вимушені були погодитися. Всі ми прийняли її побажання, але, сподіваюсь, нашу  підтримку вона відчувала, навіть спілкуючись із нами на відстані. Завжди невгамовна та життєрадісна, вона стала більш серйозною та не такою балакучою, як зазвичай. Чи так на неї вплинули переїзд, лікарня, новий навчальний заклад або щось ще, поки що сказати важко, а сама вона посилається тільки на те, що все минеться. Нехай буде так, якщо сама вона вірить в те, що каже.

Поля стверджує, що її особисте життя зараз на паузі, бо для неї важливіше професійне, а все інше – це лише фон. Ми намагаємося цей фон зробити більш теплим та яскравим. Нехай на цьому фоні їй буде легше будувати. І особисте теж…

Лора – то окрема тема… Хотілося б бути впевненою, що вона дійсно щаслива. У будь-якому разі, ми з дівчатами будемо поряд.

Ніку запропонували роботу в Німеччині. Вони із Сонею зараз визначаються…

Життя змінюється. З’являються нові можливості та нові виклики. Ми підлаштовуємося під новий ритм та нові обставини. Користуємося будь-якою можливістю зібратися разом, кудись сходити або поїхати. Допомагаємо одне одному, підтримуємо, ділимося наболілим та зберігаємо секрети.

Ми вчимося поєднувати дружбу та наше особисте життя. І вчимося відокремлювати їх одне від одного.

Ми з Дьомою теж тільки вчимося розуміти одне одного, слухати, чути. Вчимося жити разом.

Він вже попередив, що розлучення мені ніколи не дасть. Тож я можу вгамуватися й змиритися.

А ще ми змирилися з тим, що поруч із нами невгамовні сусіди.

Це може бути дзвінок у двері чи дзвінок по телефону. Іноді дуже пізній, як цей. Так, вони бачать, коли в нас горить світло.

Дьома приречено тягнеться за телефоном.

-  У вас є якісь рибні консерви? – з прихованою надією лунає голос Ромчика. Їх вагітність ми переживаємо з ними разом. – Бажано в томаті…

Швидко перебираю в голові вміст холодильника та шафок.

- В нас є борщ, - Дьома пропонує перше, про що згадав. Логічно, в борщі ж присутній томат.

На тому кінці тривають якісь перемовини.

- А щось солодке? – уточнююче питання. І я вже розумію, що нам потрібно вставати, вдягатися та чекати сусідів.

Посиденьки закінчуються все одно тим, що хлопці разом йдуть по гарбузове насіння та крабові палички.

Я вже сплю, коли повертається чоловік.

Зранку снідаємо домашнім сиром, який вдячний Ромчик притягнув нам з ринку. Цікаво, він взагалі колись спить? Це питання ми обговорюємо з Дьомою, поки я варю каву.

Є питання, яке я з ним ще не обговорювала.

Про мою телефонну розмову з Гордієм він ще не знає. З цієї розмови дізналася, що Гордій одружився. Невдовзі після нашого весілля… Привітала. Запитала чи щасливий він. Відповідь мене, на жаль, не здивувала. Сподіваюсь, моя його теж.

Те, що ми маємо, не випадковість. Це результат наших рішень або нерішучості, дій або бездіяльності. Не варто забувати про це. І не варто винуватити когось.

- Коли ти зрозумів, що закохався? - знайшли цікаву гру для пар. Потрібно відповідати на питання та виконувати завдання.

- Коли було вже пізно, - сміється, відкидаючись на спинку дивану. Тягне мене до себе на коліна.

- Шкодуєш? – всідаюся зручніше, обіймаю руками за шию.

- Звісно. Якби зрозумів раніше, зробив би все інакше, - наш діалог не заважає Дьомі позбавляти мене одягу.

- Результат тоді теж міг бути іншим. Не думав про це? – мені доводиться прикладати зусилля, щоб теж не відволікатися. Складно. - І ми теж могли бути іншими.

- Хочеш сказати, не факт, що кращими? – моя посмішка підтверджує, що він вірно мене зрозумів. – А що до тебе? Коли ти зрозуміла?

- Тоді, коли думала, що вже запізно… - в завданні написано, що потрібно відповідати, дивлячись в очі партнеру. В його уважних, але вже потемнілих, починаю тонути.

- Продовжуй…

- Переконувала себе, що без мене тобі буде краще, - він продовжує роздягати, я відповідати. - А потім зрозуміла, як добре було разом… Надто добре, аби відпустити. І  забути.

- Так, і неможливо забути…

Ми перериваємося на поцілунок. Ця пауза приємніша, ніж думки про ту, яка була в наших відносинах. Але, можливо, вона нам теж була потрібна. Без неї, ми б були не ми.