93 глава

Уляна

- Це якесь знущання! – Дьома гучно видихає повітря.

- Мені теж цікаво, у нас завжди все буде «не як у людей»?

Весільну сукню з мене мій вже чоловік знімає в ванній. У нашій з ним квартирі. В ній зараз людей, як у метро в годину пік.

Ми планували…

Навіть це вже звучить смішно.

Ми розраховували й сподівалися цю ніч провести в цій квартирі. Наодинці.

І збиралися наших гостей покинути трохи раніше, залишивши їх святкувати в ресторані вже без нас.

В останній момент, коли підійшли попрощатися з батьками, мама повідомила, що половина наших гостей поїде з ними, а решта розміститься в нас. Це означає, для нас там місця не залишиться. Очманіти!

- Дем’яне, твоя мама сказала, що у них є вільна кімната й ви можете сьогодні поїхати туди, - в квартирі дійсно є вільна кімната, яка призначалася для батьків Мирона. Мама знову все вже вирішила, але нас вчасно попередити забула. - Чи ви самі знайдете де переночувати? – я настільки обурена, що не одразу можу знайти слова.

Дьома стискає мене в обіймах й швидко запечатує рот коротким поцілунком. Мама невдоволено підтискає губи. Це кращий вихід. Вона не оцінила. Не знаю, кого він заспокоював більше, мене чи себе. Думаю, нам всім це було потрібно. Відсторонившись, кидає красномовний погляд. Не хоче, аби я почала сперечатися.

- Улю, ти ж не проти, якщо ми переночуємо у батьків?

- Ні, я не проти, - не втрималася, щоб не закотити очі. Цей жест призначається не йому.

- От і добре! – резюмує мама. Ось і поговорили. – Тільки не забувайте, що завтра всі чекатимуть вас на сніданок. Приїдете до нас із батьками, посидимо, а потім можете їхати… - я міцніше вп’ялася в Дьомину руку. Він заспокійливо погладив її великим пальцем.

Ми всім повідомили заздалегідь, що другий день плануємо провести із друзями. Начебто ніхто нічого не мав проти. Те, що потрібно бути присутніми на другий день у батьків, стає для нас другим сюрпризом.

Переглядаємося. Дьома ледь помітно нахиляє голову.

- Ми приїдемо, - відповідає за обох.

- Нам все одно потрібно заїхати до себе, переодягнутися й взяти речі. Можна ж було й попередити, - знову не втрималась, звертаючись до мами. – І про завтра теж.

У мами й на це знайшлися аргументи. Закінчилося тим, що ми дочекалися всіх і разом зі всіма поїхали спочатку до нас.

Олесю Степанівну з Марійкою, відправили на квартиру. Батьки Дем’яна поїхали з нами.

З друзями попрощалися біля ресторану. Всі вже знали, що ми залишилися без запланованої шлюбної ночі. Втриматися й не пожалітися про це подругам не змогла. Разом рятували настрій. Дьома теж цього не приховував, бо запитав у хлопців чи не погуляють вони десь до ранку. Хтось кепкував, хтось співчував. Після обов’язкової програми у батьків ми домовилися, що завтра всі зберуться у нас. Якщо всі вже зібралися, заразом відмітимо й входини.

По поверненні додому я у весільній сукні допомагала мамі влаштовувати гостей. Якщо б знала раніше, вже підготувала б необхідну кількість постільної білизни, рушників, ковдр. Спланувала кому й де краще постелити. Зараз все робилося у пожежному порядку.

Я дуже вдячна, що в нашій великій родині прийнято допомагати одне одному.

Мої тітоньки й дядечки самоорганізувалися. Одні пішли  робити для бажаючих чай та знайти все до чаю, інші готували спальні місця. Навіть в маленькій квартирі від цього броунівського руху атмосфера наповнювалася теплом.

Сестра допомогла мені повиймати із зачіски шпильки.

Шкода, що не всі шпильки і не завжди можна вилучити.

Прихопивши речі, ми з Дьомою усамітнилися у ванній, щоб переодягнутися. Ми як відчували, завчасно розширивши та змінивши цей простір. Це місце ставало у нас популярним.

- Ти як? – запитав, коли двері за нами зачинилися й ми нарешті залишилися самі. – Жива?

- Відкрилося друге дихання й третє око, - його обійми були зараз мені вкрай необхідні. В них спокійно та затишно.  – Я хоч і втомлена, але така заведена, що все одно не засну. Ну, і завдяки тобі, трохи перепочила… - обіймаю його, просунивши руки під розстібнутий піджак. - Є пропозиції?

- Погуляємо? Погода гарна. Ніч довга… Це наш день і тільки нам вирішувати, як ми його завершимо і яким запам’ятаємо, –  він похитує нас, наче в танці й ледь посміхається. Мій власний рятівник. – Завеземо батьків із речами, а тоді підемо. Що скажеш?

- Чому б ні? – дотягуюся до його губ і цілую. – Дякую.

- Подякуєш потім. А зараз дай мені нарешті розгорнути свій подарунок, - руки з ніжних в мить стають нахабними.

- Спробуй тільки цього разу зробити все швидко й при цьому нічого не розламати.

- Ти зараз мене навмисно провокуєш чи заохочуєш? – нічого не відповідаю. Ґудзики на його сорочці розстібаються легше, ніж сподівалася. Звільняю метелика… Спускаюся долонею до поясу. Дивлюсь в потемнілі очі. - Знущаєшся?

Хитаю головою й повертаюся до чоловіка спиною.

- Впораєшся, любий? – кидаю через плече.

- Повтори це ще раз, - нахиляється до мого вуха. Легко кусає за шию.

- В нас мало часу. Не зволікай. Застібка… - нагадую.

- Лю-ба, ти зараз допросишся! – попереджає.

Ґудзики на моїй сукні йому теж даються легко. Із блискавкою виникають складнощі, але вона теж здається його наполегливості. Не без допомоги спритних рук сукня легкою хмаринкою падає на підлогу. Прохолодні долоні лягають на мої груди, окреслюють ребра й стрімко переміщуються нижче. Нахиляюся, щоб підхопити сукню. Зачіпаю його…

- Це якесь знущання! – Дьома гучно видихає повітря.

- Мені теж цікаво, у нас завжди все буде «не як у людей»? – повільно повертаюся обличчям, даю уважно роздивитися все.

- До цього моменту в моєму сьогоднішньому топі була ти в цій сукні…

- Ти готовий визнати, що помилявся? - відкидаю сукню на пральну машину та прилаштовую руки туди, де їм місце. Потрібно віддати належне виробнику - застібка зручна, все працює відмінно.

- Принцесо… Зараз я готовий… і готовий визнати що завгодно. А ще готовий вити від… Чорт забирай! Улю… - гарчить, зупиняючи мене й перекладає руки собі на груди, утримуючи за зап’ястя. Дихає уривчасто. – Що ти робиш?