92 глава

Дем’ян

Готувати разом сніданки,

Обіймати тебе зі спини.

Пити каву з одного кухля,

Смакувати з губ твоїх пінку.

Відчувати твої долоні

Навіть крізь товстий шар деніму.

Тамувати свої бажання,

Слухати за вікном зливу.

Прибирати з чола волосся,

Що спадає тобі на очі.

Бути поруч у всіх моментах,

Поділяти і дні, і ночі.

Розділити життя з тобою,

Вести побут, думки ділити.

І здійснити всі плани і мрії.

І разом колись посивіти…

Як виглядає мрія? Трохи втомленою, збентеженою, заскоченою в той момент, коли вона остаточно ще не готова, але для мене вона досконала своєю неідеальністю.

Назавжди в моїй пам’яті залишиться цей момент, коли побачив її у сукні, яка має для нас обох особливе значення. Я так довго мріяв побачити її в ній, так довго чекав! Пройшов і розпач, і зневіру. А зараз не можу надивитися на неї. Переконатися, що моя принцеса справді реальна. Зі мною. Моя.

Моя з незавершеним макіяжем, сяючими, але трохи переляканими очима, рожевими від збентеження щічками та вологими від поцілунків губами. Не відпускаю ні на мить. Хочу закарбувати наше відображення в дзеркалі у своєму серці. Ця мить, впевнений, буде однією з найщасливіших у моєму житті. У нашому. Від сьогодні вже будемо МИ.

- Справжня дівоча мрія… - колись я тільки мріяв, щоб вона дивилася на мене з таким захватом, зараз буквально млію від її погляду. – Ти в смокінгу дуже-дуже гарний… І дуже сексуальний. Це все метелик?

- Безперечно… Все для тебе.

Мої долоні охоплюють тоненький стан. Її рука закинута за мою шию, пальчики зачіпають волосся на потилиці. Оголені лопатки торкаються моїх грудей і я через сорочку відчуваю їх тепло. Ми зустрічаємося поглядами в дзеркалі й губ торкається посмішка.

- Готова? – притискаю ще ближче до себе, бо відчуваю, як вона тремтить.

- Постоїмо так ще трохи… ще хвилинку…

- Ще хвилинку…

Маю в союзниках Улиних подруг, тому майже безперешкодно мене пропустили до неї. «У вас п’ять хвилин!» - прозвучало від них, як напуття.

Своїх друзів кинув виконувати все, що для свого задоволення придумали дівчата й інші  охочі до шоу. Нехай відробляють, я ще пригадаю їм свою парубоцьку вечірку. Судячи по голосам й сміху з вулиці, вони роблять це непогано.

Пройшло вже більше п’яти хвилин. Але всі ще на вулиці, а в нас все ще є час. І він тільки наш. Перед тим, як нас поглине цей день. Перед тим, як ми сядемо в різні автівки. Перед тим, як зустріну її біля Палацу одружень. Перед тим, як дамо клятви. Перед тим, як станемо родиною.

Принцеса хвилюється. Її рука тремтить в моїй. Голос, зазвичай такий дзвінкий, ледь чути. Одягаю на маленький пальчик обручку. Хочеться підхопити її на руки, притиснути до себе та зацілувати. Просто цілую. Виявляється, для цього потрібно чекати дозволу реєстраторки. А я і так довго чекав! Тому не чекаю. Цілую свою дружину.

Не можу повірити, що ми нарешті це зробили. Щоб переконатися, беру руку принцеси, роздивляюся й цілую.

- Ти нарешті моя…

- Твоя!

Можливо, я божевільний, але мене просто розриває від щастя!

Миро закочує очі, хитає головою й відвертається. Вдячний йому, що хоча б не коментує. І що він поруч в цей день зі мною. Теж вдячний.

Фото. Привітання. Напуття. Застілля. Батьки. Друзі. Гості.

Час то пришвидшується, то гальмує – він сьогодні теж не такий, як завжди.

- Не можу на вас сьогодні надивитися! Ви такі гарні… - мама знову ледь не плаче. Підводить очі до стелі й обмахується руками. Батько її обіймає й та, опанувавши себе, посміхається. – До останнього сумнівалася, що наш син таки…

- Одружиться? – підхоплює батько. – Я теж! – підморгує нам й сміється з власного жарту.

- Не кажи дурниць! Я мала на увазі метелика. Не була впевнена, що він його таки вдягне. Мені ніколи не вдавалося його на це вмовити. Навіть на змагання з бальних танців. Хтось із хлопців сказав йому з цього приводу якусь дурню, а він ніколи не зізнавався яку саме. Але й метелика чіпляти на відріз відмовлявся. – Улянко, доню, як тобі вдалося його вмовити?

За лічені секунди Уля червоніє, здається, до самих нігтів. Рятую ситуацію, поки вона не знепритомніла.

- Мамо, ти впевнена, що хочеш це знати?  А-уч… Не хулігань! – принцеса боляче щипає мене за ногу. Перехоплюю її руку й міцніше притискаю до себе.

- Не думаю, що вам вдасться нас чимось здивувати. А ось порадувати можете! – батько сьогодні у гуморі. – Ми із задоволенням бавитимемо внуків. Ми вже дозріли.

- Так-так! Ми із задоволенням! – підхоплює мама. - Сьогодні хтось бажав вам не поспішати й пожити для себе. Ми ж хочемо сказати, що готові взяти на себе весь клопіт. Ви тільки народіть… у всьому іншому можете покластися на нас.

У грудях боляче стискається. 

- Своїх дітей ми будемо народжувати не для когось й виховувати будемо теж самі! –  бачу, як від Улиної  реакції вони знічуються. Для неї це болюча тема. Проводжу заспокійливо долонею їй по спині, даю зрозуміти, я поруч. Видихає й додає вже більш спокійно. -  Батьків дітям ніхто не замінить… Які б люблячі бабусі й дідусі в них не були.

- Дякуємо, ми почули, що завжди зможемо на вас розраховувати, - обіймаю батьків по черзі. Мама мене цілує. Уля теж дякує і їй теж достаються і обійми, і поцілунок.

- Ти щось казав батькам? – запитує, як тільки ми залишаємося вдвох.