90/1 глава

Дем’ян

Чи зміг би спати сьогодні вночі спокійно? Не знаю. І вже не дізнаюся.

Ніч перетворилася на суцільний треш.

Спочатку всіх приголомшує новина, що Мар’яна в лікарні й її готують до операції. Улі з дівчатами вирішили повідомити вранці й позбавити хоча б їх нервового напруження та очікування на результат.

На цьому фоні дзвінки Варвари, яка після дванадцятої вирішила перевіряти Тараса щопівгодини, та їх з’ясування стосунків здаються не тільки недоречними,  а всіх відверто нервують. Що повинно бути в голові, щоб наполягати на обов’язковій своїй присутності там, куди тебе не запрошували в найбільш невідповідний для цього момент? Здається, вона перевіряє не тільки Тараса, а на скільки вистачить витримки у нас всіх.

Потім розмова Мира з Давидом, що ледь не переросла у конфлікт, коли останній в черговий раз став цікавитися подробицями про стан Мар’яни, докладно розпитувати де вона лежить й хто її оперуватиме, а Мир закусився. Зрозуміло, що один на нервах, а інший… хто знає про що думав, коли теж емоційно відреагував. Прийшлося нам з Олегом втрутитися і добре, що вдалося розрулити та знизити градус.

В результаті відірвалися на Тарасі й таки примусили його вимкнути телефон. Для з’ясування стосунків знайдуть інший час, не до них зараз. Або наступного разу не стануть робити це настільки голосно та показово. Слухати й далі це неможливо. Всі надто втомлені й заведені.

Спати лягли після того, як батьки віддзвонилися та повідомили, що операція пройшла успішно, прогнози втішні й з Мар’яною все буде добре. Всі нарешті змогли видохнули.

Заснути не зміг. Сидів на лоджії, спостерігаючи, як починають одна за одною гаснути зорі, а небо готується зустрічати черговий ранок. Ранок, який змінить моє життя.

Велике місто ще не прокинулося. Навколишня тиша резонує з хаосом в голові. Думаю про важливе й про якусь хрінь. Все це переплітається й важко вистроїти якийсь логічний зв’язок. Все це підживлюють емоції. Одне слово – мандраж.

Ніколи не думав, що в ніч перед власним весіллям моя голова буде розколюватися від думок. В голові суцільний бардак. Очікування, хвилювання, передчуття. Сподіваюсь, що моя принцеса зараз спокійно та міцно спить.

Важко повірити, що кілька місяців тому навіть думка про те, що ми із нею знову можемо бути разом здавалася абсурдом. А сьогодні наше весілля.

- Ти спати збираєшся? Чи так і сидітимеш? – штовхнувши мене ногою, Миро чекає поки посунуся й приземляється поруч. - Якщо передумав одружуватися…

- Прикриєш мене? 

- Ще чого! – ліниво тягне, теж закидаючи руки за голову й знову штовхаючись. - Нізащо не лишу себе задоволення спостерігати, як ти будеш мучитися. Особисто прослідкую, щоб не збіг й вчасно з’явився на власну страту.

- Тому ти тут?

- Ти ж сам запросив мене бути свідком. І саме для того, щоб не дав тобі передумати. Згадав? Хто, як не я передам тебе з рук в руки? І не факт, що в добрі. Добрі тебе не втримають.

- Знову заздриш?

- Зловтішаюся.

- Тому не спиш?

- У-гу… Вирішив скласти тобі компанію. Думки різні лізуть…

Зчіплює руки в замок й спирається ліктями на коліна. Поза вже не розслаблена.

- Мар’яна під наглядом… із нею все буде добре. Ти ж чув? Чи хочеш поїхати? Я зрозумію… - справді, зрозумію. Він про це знає.

- Нема сенсу. Батьки поруч. Все під контролем. Та й до неї все одно поки що не пустять… Ти ж знаєш, яка вона вперта, розлежуватися довго не буде. Але я все одно турбуюся… - втомлено зітхає. – Важко усвідомлювати, що вона виросла і на неї більше не дивляться, як на набридливий хвіст та малу нишпорку.

- І тобі не подобається, як зараз на неї дивляться. І друзі твої теж…

- Особливо мої друзі… - зустрічаємося поглядами.

- Тебе турбує Давид?

- Проти Давида я нічого не маю, але надто добре його знаю.

Потрібно буде пізніше поговорити з Давою, він надто сильно переймається й це не залишилося непомітним. Мир його вже попередив, щоб навіть не думав.

- Думаєш, він справді до неї щось відчуває?

- Думаю, Давид достатньо дорослий, щоб впоратися із цим… - тут я його підтримую. Давид має родину та зобов’язання. Мар’яна для нього табу. - І ще думаю, він мене почув. Якщо, звісно, наша дружба для нього, не порожній звук. Раніше я в цьому не сумнівався. Але дивлячись, як поплавило тебе… Вже ні в чому не впевнений.

- Не драматизуй. Почуття – почуттями, дружба – дружбою. Впевнений, що нічого поганого він не зробить.

- Сподіваюсь, що так… І далеко це не зайшло. Мені буде важко це прийняти.

- Але ти не кажеш, що неможливо…

- Подивимося…

На якийсь час замовкаємо. Приміряємося до нових реалій. Мир правий. Дійсно, життя змінюється. І не тільки для мене.

- Хвилюєшся?

- Та, капець… - гучно видихаю. Зізнаватися йому не соромно.

- Я теж… Почуваюся, як тоді, коли тебе закрили з вітрянкою, а мене відправили самого у табір.

- Я тоді тобі заздрив, - посміхаюсь, згадуючи.

- А я ревів…

- Я теж ревів, - пирхає на моє зізнання. – Що ти хочеш? Нам тоді було по вісім, - це зараз нам смішно, а тоді я б ні за що йому про це не сказав. Впевнений, він би теж.

Зараз нам вже не соромно зізнаватися одне одному у своїх слабкостях, ділитися наболілим, бути відвертими, не приховувати почуття, розраховувати на підтримку та розуміння.

- Це мені було вісім, а ти був ще дрібним, - він ніколи не впускає можливості нагадати, що старший. - Але… все одно хріново було, як зараз.

- Ти ж не збираєшся пустити сльозу на церемонії? Твоєї сентиментальності ніхто не оцінить.

- Даю тобі час передумати. До речі… я запросив Малину.

- Гониш! І що вона? Погодилася?

- Скоро дізнаємося.

- Не зрозумів…

- Відправив їй запрошення поштою. Від твого імені. Написав, що ти будеш радий її бачити. Ти ж будеш?

- Неодмінно. Якщо вона дійсно приїде. Ну, ти даєш! – не можу повірити, що він дійсно це зробив! Запросив на моє весілля дівчину, яка з першого класу була його сусідкою по парті. Правда, їх пов’язувало не тільки це… - Коли ви в останнє з нею бачилися?