91 глава

Уляна

Сьогодні приймаю вітання.

Сьогодні змінюю долю.

І далі не тільки поруч,

А разом

й тільки з тобою!

- Вони приїхали! Приїхали! – крізь прочинене вікно чути крики, радісний гомін та пожвавлення.

Кидаю погляд на годинник, який за цей ранок встиг стати подразником. Звісно, що приїхали. Все згідно плану, вчасно, за розкладом.

Це я поза розкладом.

Перед дзеркалом з одним нафарбованим оком. Добре, що вже у сукні. Поки Лора поралася із застібкою, щоб не гаяти час, я чаклую з обличчям. Потрібно приховати синці під очима та з втомленого погляду начаклувати, якщо не сяючий, то хоча б млосний. Все робиться нашвидкуруч, часу обмаль. Слухаю подруг та переконую себе, що наречена красива за замовчуванням. А ще, за замовчуванням, наречена могла б встати раніше, тоді б без проблем встигла все зробити, підготувати й вчасно навести красу, а не залишати все на останній момент. Он як… Мовчу, поки цей лейтмотив лунає час від часу від мами.

Дійсно, можна ж було й зовсім не лягати.

Почуваюся Попелюшкою. Не тому, що сукня, черевички, чарівне перетворення… А тому, що встигла.  Попри всі пункти у наданому списку.

І встигла навіть заскочити у ванну. Була проблема не зіпсувати зачіску. Із цим ми з дівчатами впоралися. Залишилося тільки впіймати святковий вайб. Ось це дійсно проблема. Поки що я за ним не встигаю.

Завдяки батьку, який зранку привіз маму й своїх сестер, а нас із дівчатами відвіз у салон, ми не стрибали по таксі й вчасно повернулися. Завдяки дівчатам-майстриням, що розпочали свій робочий день сьогодні на годину раніше, маємо чудові зачіски. Дослухавшись до їх порад, навіть зберегли їх творіння неушкодженими.

Повернувшись додому, застаю злагоджену роботу мами та татових родичів по приготуванню та складанню канапок. Ухиляюся від пропозиції їм допомогти. Від сніданку ухилитися не виходить. Хоч він і не лізе, складаю компанію дівчатам, похапцем щось закидаю до рота з того, що бачу на столі. Ковтаю, не відчуваючи смаку.

Критично не вистачає кави. Вона закінчилася ще вночі, а залишки розчинної вже прикінчили гості. Відбираю у Лори залишки її холодного чаю. З нетрів своєї сумки виуджую приховану шоколадку. Чесно ділюся залишками, отримавши свою порцію щастя.

Після швидкого душу в шість рук, чотири з яких рятують зачіску, поспіхом вдягаю білизну. Панчохи вдягаю без поспіху, бо запасних просто не маю.

Під жарти та кпини дівчата допомагають із сукнею. Так, вона в мене витримана та настояна, як коштовний алкоголь. І так, я розраховую, що в мого нареченого запаморочиться в голові, коли він мене в ній нарешті побачить. І я не турбуюся, що погладшала й можу в неї не влізти. Я навпаки схудла. І вона не розсиплеться, перетворившись на пилок, а у Дем’яна вистачить терпіння розстібнути маленькі ґудзики-бусинки та впоратися з тоненькою блискавкою.

Люблю своїх подруг! Соня з Лорою сьогодні у гуморі. Сестричка від них не відстає. Мар’яна повинна приїхати з Дем’яном. Поля чекатиме біля Палацу.

Машини починають сигналити. Гул голосів на вулиці наростає. Сусідів зібралося чимало. У цьому дворі я виросла. Тут всі мене знають.

Ромчика з дружиною на нашому весіллі не буде, ще гостюють в Одесі у її бабусі. Вже телефонували, щоб привітати. Його мама найактивніша з усіх сусідок. Під’їзд вже прибраний, прикрашений та надійно перекритий.

Разом із дівчатами несусь до вікна.

Мій принц щойно вийшов з машини. Зібраний, серйозний. Хвилюється. Ніби відчуває, дивиться наверх.

Забуваю про все. І про дихати теж. Він такий гарний! Розпливаюся у посмішці, розтікаюся калюжею, верещу від захвату.

Між нами всього кілька поверхів. Він все бачить та чує. Ловить мій повітряний поцілунок. Посміхається. Зухвало, небезпечно, щасливо.

Тану. Ось він, мій вайб!

Господи! Око! Я ж його так і не дофарбувала!

Знову несусь до дзеркала.

- Їх потрібно затримати! Хвилин хоча б на п’ять!

- Та, хоч на двадцять! – сестра в мене – вогонь. Вона зможе.

- Будьте до нього поблажливі! – прошу Соню, що вибігає з квартири за нею. – Мені із ним жити! – останню фразу кричу їм наздогін. Вони тільки сміються й нічого не обіцяють, кидаються жартами та збігають сходами. Лора обіцяє за ними наглянути.

Руки тремтять. Я поспішаю та нервую, дослухаючись до того, що відбувається в під’їзді, прислухаюся до шуму та сміху на вулиці. Потрапляю щіточкою в око. Лаюся сама на себе за незграбність. Не покидає враження, що все відбувається не зі мною. Всі в процесі, а я з нього випала або навпаки ніяк не можу влитися.

Дьома так і застає мене в коридорі зі щіточкою в руках та червоним оком. Він вривається в квартиру, немов вихор. Захлопує двері й робить крок до мене.

- Не чекала? Привіт! – його дихання збивається з ритму. Моє серце теж. Оговтатися не дає. Притискає до себе й цілує. – Ти неймовірна! – перш, ніж встигаю щось відповісти знову цілує. – Я вчасно. Ти губи ще не фарбувала… - він у всьому знаходить переваги. Навіть, у моїх недоліках.

- Як тобі вдалося? – дійсно, не розумію, як він прорвався.

- Дуже сильно хотів… Ми ж самі? – мугикаю у відповідь, але впевнена, що він і так знає. Цілує неквапливо, пестячи пальцями хребці. Вкриваюся сиротами. В його обіймах час сповільнюється, а я нарешті розслабляюся. – Мені сказали, що тобі потрібно хвилин п’ять. Вони в тебе є.

Доводжу свій макіяж до пуття в його обіймах. Кайфую від нашого відображення в дзеркалі. Дякую нашим друзям, що подарували нам ці п’ять хвилин.

Колись я вважала цього хлопця занадто нахабним та занадто впевненим. Зараз його впевненість передається мені. Зараз в його погляді, окрім бажання й обіцянки це бажання втілити з надлишком, я бачу ніжність, захват, кохання. В його очах я бачу себе. І почуваюся щасливою. І цього не занадто. Хочу, щоб і в моїх очах він бачив себе й моє кохання до нього.