89 глава

Уляна

Це дивно.

Ми не малюєм пейзажі повільно.

Ми фарби розбризкуєм по полотну

І пензлем працюємо експресивно.

Різко прокидаюся від жіночого голосу. Хтось зі мною вітається. Підхоплююся й сідаю. Мозок гальмує. Кліпаю очима кілька разів. Картинка складається, звук на неї поки що не лягає.

Спальня в бабусиній квартири. Ліжко зім’яте. Окрім мене нікого.

Знову лунає жіночій голос. Нарешті доходить, сусідка в своїй квартирі розмовляє по телефону. Власна реакція викликає сміх. Я вже й забула, що звукоізоляція тут ніяка.

Наступна думка примушує палати не тільки щоки. Як голосно та палко ми вчора мирилися. Перед сусідами може бути соромно. А надалі… звикнемо.

Знову сміюсь й падаю на ліжко, розкинувши руки. Прикриваю повіки, солодко потягуюся. Тіло відгукується легким м’язовим болем. Потрібно буде розглянути його на предмет інших наслідків. Сподіваюсь, на шиї та зоні декольте слідів не залишилося. Їх важко буде приховати.

Так ми ще не кохалися… жорстко й відчайдушно, немов зірвалися.

Так взагалі й було.

Зірвався спочатку Дем’ян, а потім вже я.

Після зустрічі з Гордієм й розмови з батьками, я вирішила не чекати більше жодного дня. Речі були перевезені, порядок в кімнаті та квартирі наведений, до приїзду гостей все готово. Більше мене нічого не тримало. Хотілося нарешті вирватися з цього кола, опинитися подалі й розпочати нове життя. Спільне з тим, кого обрала. Була впевнена, що Дьома не відмовиться. І він дійсно зрадів.

У передчутті я стійко перенесла півторагодинне дабл мам меню в ресторані й поза ним. Мотнулася в один цікавий магазин, щоб обрати собі білизну. Хотіла, аби вона була не просто особливою, а дахозносною, аби від неї в мого чоловіка, як же приємно це звучить, зірвало дах.

В нього й зірвало. А він її ще навіть не бачив.

Тільки я розраховувала зовсім на іншу реакцію. Недовіра вколола дуже боляче.

Хоч він і вибачився… Все одно боліло. І йому теж.

Наш світ звузився не до розмірів двокімнатної квартири, не до вже нетісної ванної. Він звузився до відстані між нами. І я вперше відчула наскільки крихким він є. Відчайдушно захотілося стерти, прибрати цю відстань, вкарбуватися одне в одного, спаятися, злитися в єдине ціле, стати нероздільними, мати один подих на двох, один стук серця, один ДНК.

Це відчувала не тільки я.

Речі заважали, їх позбувалися в процесі – висмикували, стягували, відкидали. Хотілося ближче, сильніше, глибше. Щоб кожною клітиною, до темряви перед очима, до зірочок. На піку емоцій, на оголених нервах, на первинних інстинктах.

Я залишала на ньому свої відмітини, він таврував мене. Жодних обмежень, ніяких табу. Ми їх вже залишили за спиною та пішли далі.

Я віддавала. Він брав.

Він давав, я приймала.

Ми розбили дзеркало, воно коцнуло ванну, розкололо умивальник. Примудрилися розтрощити те, що хлопці не пошкодили. Це не зупинило. Аби не поранитися, змінили локацію.

Волосся прилипло до спітнілого обличчя. Серце в грудях гупає так, що збивається дихання. Дьома притискає мене до себе, тримає, дає можливість оговтатися. Мене все ще потряхує.

Навіть після дахозносного сексу проривається те, що заглушити ним не вдається.

- Мені страшно…

- Чого ти боїшся?

- Що як ми не впораємося?

- Я здохну без тебе…

Роблю судомний вдих й повертаюся до нього обличчям. Закидаю голову, впираючись потилицею в стіну. Дивлюсь в очі.

- Пообіцяй мені, якщо… якщо ти зрозумієш, що більше не кохаєш…

- Улю…  - гарчить. Затуляю його рот долонею, бо якщо не скажу цього зараз, потім вже не наважуся або не знайду відповідних слів.

- Дай мені сказати… - мотає головою, тягне носом повітря, прихиляє голову до моєї. Долоню перекладає собі на груди, накриває своєю та легко стискає – немов дає знак, можеш продовжувати. Роблю глибокий вдих. - Якщо тобі захочеться іншу… для розваги, порівняння, чого завгодно… Пообіцяй, що перш, ніж торкнутися когось, ти скажеш про це мені. Дьом, я ніколи тобі не зраджу. Чуєш?! Але й зраду не пробачу. Ніколи. І утримувати не буду. Захочеш піти – відпущу…

-  Я теж боюсь… що ти все ще його кохаєш… Кожна його поява в твоєму житті, кожен дзвінок… рве мене… піпець… як…  ледь втримуюсь. Боюсь зірватися, як сьогодні. Тільки… я не відпущу тебе. Ніколи. Я назавжди буду твоїм, а ти моєю.

- Власністю?

- ВСІМ! Ти, принцесо, будеш завжди моїм всім.

Він стирає своєю долонею вологу з мого обличчя. Обхоплює потилицю. Цілує настільки глибоко, що мені не вистачає кисню й починає паморочитися в голові. Хапаю повітря.

- Кох-хаю… тебе, - захлинаюся словами та емоціями.

- Кохай… кохай мене зараз… ще… бо мене просто розірве.

- Нашою першою покупкою після весілля буде – дзеркало, умивальник і ванна…

- І унітаз…

- Його ми теж пошкодили чи ти одразу хочеш взяти запасний?

- Дурник! Ти ж сам казав, що міняти потрібно труби і все одразу…

- То ти слухаєш уважно свого чоловіка, ще й погоджуєшся із ним? Виходить, він в тебе зовсім не дурник.

- З останнім не впевнена. Не зрозуміла, це було твердження чи запитання? І, до речі, я ще вільна…

- Значить, потрібно терміново тебе чимось зайняти. Особливо твій довгий та гострий язик.

- Гострі в мене зубки…

- Зубки ти поки що сховаєш, вони сьогодні вже відмітилися.

- Дьо-ом… нам же ще…

Все, що потрібно було зробити, відклали… на пізніше. Це все одно прийшлося робити. Щоб нарешті прийняти душ, спочатку потрібно було прибрати у ванній.

А ще наші шлунки час від часу про себе нагадували. Тому поки Дьома займався ванною, я зайнялася вечерею.

Він збирав уламки, виносив сміття. Я смажила картоплю, складала канапки й нарізала овочі.