87 глава

Уляна

Хоч раз, прошу,

Прикинься не собою.

Сховай подалі

Свій холодний погляд.

Дозволь своїй

Далекоглядній долі

Обрати іншу,

Яка стане поряд.

Дай їй все те,

На що ти був не здатен.

Кохання, вірність,

Впевненість, майбутнє.

І будь щасливим,

І подякуй зорям,

Що я була

В твоїм житті присутня…

Абонента з цим номером не існує. В моїй реальності. В моєму житті.

В моєму житті за кілька днів моє весілля. Мої речі вчора перевезли.

Про які речі мова? Вмикаюся в розмову, яка відбувається. А не повинна.

Можливо, я не повинна була брати слухавку?

Окрім голосу зі слухавки, слухаю тишу, що раптово запанувала в квартирі.

Ще хвилину тому батьки щось жваво обговорювали. Ще мить тому в моїй реальності нічого незвичного не відбувалося.

- Улю, ти чуєш мене? Ти ж вдома? Я зараз занесу твої речі, - знову мою увагу поглинає голос зі слухавки. Концентруватися на емоціях навіть не намагаюся. Мені б втриматися в межах цього діалогу. Зараз саме час до нього приєднатися.

- Зустрінемося за будинком… - «як завжди» не кажу. «Як завжди» вже інакше. «Як завжди» – вже не буде. - Я спущусь й винесу тобі твої.

- Не потрібно спускатися. Я піднімусь.  Хвилин за п’ять буду, - не будеш. Моя «дівоча пам’ять» виявляється не настільки короткою і я впевнена, що цей вислів взагалі хибний в тому контексті, як нам його презентують. Дівоча пам’ять – це найбільше сховище інформації, емоцій та надій.

- Я сама.

- Що сама? – здається, навіть спочатку губиться, тому перепитує. - Ти прийдеш?! – почувши моє ствердне мугикання, не зволікає. - Чекаю.

Зв’язок переривається.

Гордій поклав слухавку.

Наш зв’язок перервався давно.

Чому він згадав про мене саме зараз? Навіщо? Чому не за кілька днів? Не за тиждень?

Зараз.

Це ж не може бути збігом? Чи може? Якщо так, то у долі дивне почуття гумору.

А я зі своєю долею жартувати не налаштована. Я в неї не вірю. Сама її створюю.

В проекті мого життя, в його плані цієї людини не зазначено, не прописано і, якщо й згадується, то тільки в минулому часі. Як те, що було…

Але він постійно в ньому з’являється. Постійно все робить невчасно. Постійно запізнюється. Але не зараз.

Зараз. Він. Мене. Чекає.

Не люблю запізнюватися.

Його речі давно зібрані. Пакет з ними давно потрібно віддати. Пара сорочок, футболка, його листи, записки, фото і різні дрібниці. Все, що нагадувало про нього. Все, що не мало більше жодної цінності. Все, що не було мені більше потрібно.

Речі можна ж було передати тим же Максом, то нащо мені ця зустріч?

Невже зіграв роль фактор несподіванки? Елементарна ввічливість? Все ще важко казати йому «ні»?

Мені потрібно перевірити. Остаточно.

Але все це не настільки важливо. Найбільше я прагну іншого. Для чого обманювати? Я йшла, в-першу чергу, саме за цим. Хотіла сказати в очі. Реакцію теж хотіла побачити. Особисто. Можна було вважати це останнім акордом, краплею, крапкою. Перед тим, як великими літерами вивести «кінець». Хотілося щоб літери ці були написані красиво, твердою рукою, без жодного вагання й жалю.

А для чого ця зустріч потрібна була Гордію? Це теж було цікаво.

Батьки вийшли до мене вдвох.

Впевнена, вони все чули й не збиралися вдавати або розігрувати здивування.

- Ти збираєшся зустрітися з Гордієм, - мамине твердження було просякнуте  неприхованою радістю й здавалося дивним, враховуючи те, що за два дні в мене весілля. Завтра ввечері вже приїжджають перші гості, а в четвер підтягнеться більшість. Також завтра в обід я разом із матусями інспектую ресторан на предмет готовності до нашого свята й остаточно узгоджуємо меню. А в п’ятницю я нарешті вдягну свою неймовірну сукню.

- Так,  збігаю, віднесу йому речі та заберу свої. Я швидко. Все, я побігла.

- Улю…

- Мамо, не починай!

Хапаю ключі, пакет та вилітаю з квартири, аби тільки не слухати попутні настанови й не бачити неприхованої надії в очах батьків.

Невже я виглядаю настільки нещасною з Дем’яном, щоб мені бажати такого щастя з Гордієм? Важко шукати в цьому якийсь сенс, тому я не намагаюся.

Шнурки на своїх незмінних білих тапочках, як називає Дем’ян всі види мого спортивного взуття, зав’язую в ліфті. Посміхаюся. Воно дійсно в мене все біле. Коротку шкіряну куртку, подаровану ним, як парну до його, вдягаю теж там.

Моє життя за останні два місяці настільки було сповнене Дьомою, що навіть будь-які дрібниці й ті нагадували про нього. Навіть вдягнуті на мені обтислі джинси й ті були його фаворитами.

Моїх речей в батьків залишилося небагато, то й обирати можна було хіба що з кількох футболок та між двох пар штанів. Всі інші речі були розкладені у кілька пакетів – віддати, викинути, вивезти на дачу. У шафі залишалися переважно домашні. Підсвідомо я розуміла, що лишати якісь речі про всяк випадок не потрібно. Не знадобляться.

Ми трохи переглянули свої плани й спочатку перевезли в бабусину квартиру всі наші речі. Після цього Дьома із друзями зайнялися брудною роботою. Все зробити сьогодні не встигли, тому закінчуватимуть завтра. Я теж завтра буду там наводити лад, прибирати та розкладати речі.

Планувала поїхати вже після ресторану, але вирішила зробити інакше. Попереджати не буду, зроблю сюрприз та приїду до зустрічі. Зроблю відбивні та печену картоплю та завезу їм смачного на обід, щоб працювалося із натхненням. Пиріг зі сливами та яблуками, за рецептом Олесі Степанівни, з півгодини тому витягнула з духовки й залишила остигати. Хлопці його обожнюють. Я теж не відмовлюся від шматочку або двох сьогодні замість вечері та й батьки візьмуть собі до чаю. Він здоровезний, на все деко, то на всіх вистачить.