86 глава

Уляна

Не вдавати, а жити

Й просто бути щасливими.

Це просто так складно

Навіть вдавати або уявляти.

Як сонце розгледіти в хмарах

Під вічними зливами.

Як повінь в жару.

Як тишу поруч з гарматами.

Чомусь мої любі подруги не виглядали приголомшеними та здивованими.

Вітають, обіймають, наперебій коментують та пропонують допомогу з організацією весілля. Всі відгуки схвальні, пропозиції варті уваги, поради слушні.

Складається враження, що вони прийшли вже добре підготовлені та заряджені. Сюрпризу та вау-ефекту від звістки, що ми з Дем’яном одружуємося, не вийшло. Хтось вже зробив цей сюрприз за мене.

Цікаво, хто?

Вінуватця або винуватицю поки що вирахувати не вдається. Очікувано.

Сам ніхто не зізнається.

Спільниками та зацікавленими виявляються всі.

Шпалери в новій квартирі Лори хлопці клеїли без нас. Речі теж перевезли без проблем.

Той, хто складав для подруги проблему, цілком занурився у нові стосунки. Причини, з яких вони йому стали так потрібні, досі не озвучені. Багаторічна історія кохання завершилася в односторонньому порядку, без з’ясування стосунків та причин. Просто з’явилася інша.

А Лора хапалася за все, знаходила для себе будь-які заняття й віддавалася їм із завзяттям. Зі сторони здавалася спокійною, врівноваженою та цілком задоволеною життям. Запевняла, що так і є насправді. Мовляв, цей зв’язок давно зжив себе й рано чи пізно цим все одно б завершився. Просто вони його переросли. Зараз її поглинула нова робота, нове життя та моє весілля. Вона взяла на себе так багато питань, активно спілкувалася з моєю мамою та Миром. Так вийшло, що із фотографом теж познайомилася й спілкувалася замість мене теж вона. Я так їй вдячна! І дівчатам теж.

Подруги так захопилися процесом підготовки, що переїзд Лори та вродини Мар’яни пройшли фоном. Враження, що всі тілький й чекали… Всі розмови так чи інакше зводилися до нашого з Дьомой весілля. Букет, бенкет, локації для фотосесії, місце проведення, оформлення, вибір суконь…

Про свою в шафі теж прийшлося розповісти. Здивувалися? Аби ж то! Теж вже всі знали. І теж цікаво, звідки?

Складається враження, що всі про все давно знають.

Здається, у Мира з Мар’яною набагато більше спільного, ніж я думала. Чого я очікувала? Завжди ж знала, що вона з братами дуже близька й Дем’яна вважає одним з них.

Мені теж важко зараз навіть уявити, як я б змогла без всіх них жити. Зараз відчуваю це особливо гостро.

Всі наші друзі погодилися вихідні провести з нами на базі відпочинку й зробили це з неабияким ентузіазмом. Активно готувалися, щось постійно обговорювали, про щось домовлялися, нас не долучаючи до жодної з бесід. Ми з Дьомою були впевнені, щось задумали й планують.  Готова до будь-якого їх креативу, в передчутті невідворотнього, чекала на цю поїздку.

У всьому цьому передвесільному позитиві була тільки одна проблема - Тарас. Не запросити його ми не могли та його й запрошувати було не потрібно, він би нізащо не пропустив таку подію. Сподівалися тільки на те, що він з’явиться на базі, та й на весіллі теж, без своєї Варвари.  Хлопці  неодноразово говорили з ним про це й начебто змогли переконати.

Лора запевняла, що все нормально й жодних проблем вона не бачить. Звісно, поки не бачить Тараса… Говорити це було не потрібно й так зрозуміло.

Помітила, що з відрядження вона повернулася якась дивна. Не сумна, ні, якась задумлива. Про причину мовчала, на більшість запитань відповідала односкладно й намагалася швидко перевести тему. Їй це вдало вдавалося, бо прикривається моїм весіллям, але після нього прикриватися буде нічим. Ось тоді й поговоримо! Якщо б не бачила її нового шефа, з яким вона їздила, вже б щось собі навигадувала.

База зустріла приємними спогадами та деякими оновленнями.

З’явилися дві нові альтанки – одна на невеликому дерев’яному пірсі ліворуч від пляжу, інша поруч з великим котеджем, де ми розмістилися знову. Цього разу наша компанія була більша й нам прийшлося розселитися інакше. Дьома подбав, щоб нам дісталася та сама кімната. Ніхто не заперечував, всі тільки жартували та кпинили.

Це місце було для нас особливим. Наша історія починалася саме тут. Знайомство, перші враження, перші непорозуміння, почуття, поцілунки, зізнання… Тут стільки всього відбулось й ця кімната теж багато всього бачила.

Моя кімната довгий час навпаки викликала в мене зовсім інші емоції. Здається, Дем’ян про це здогадувався. Все це разом із почуттям провини тисло на мене й від цього я нервувала ще більше. Наша близькість в моїй кімнаті запам’ятається мені назавжди… Я майже померла, коли  ледь не назвала Дьому іншим ім’ям. Ці кілька секунд стали для мене справжнім жахом. Боялася побачити в його очах не тільки біль, а й вирок нашим стосункам. Цього не сталося. Але я тоді дійсно ледь не померла від надлишку почуттів й насолоди, що межували з якимось екстазом.