83 глава

Уляна

Легко долаю поверх за поверхом, збігаючи по сходах вниз. Вниз завжди легко та швидко. Сьогодні я ще й поспішаю. Тому все ще швидше та легше. Здається, що сходинок навіть не торкаюся.

Я не будила батьків, Дем’ян не став підійматися. Мама все одно прокинулася, але хоча б вже не намагалася відмовити.

Вчора в неї закінчилися терпіння та аргументи. В мене вони теж закінчилися, тому кожна з нас залишилася при своїй думці. Вона вважає, що я чиню легковажно й обов’язково пошкодую. Я ж наполягаю, що варто спробувати бути щасливою й Дем’яну теж надати такий шанс. А раптом мама помиляється й в нас вийде?

Вчора, коли Дьома пішов, ми з нею пройшли весь спектр від  «Як ти могла впустити його в своє ліжко?!» до «Яке весілля?! Ми нещодавно поховали бабусю!», з наголосом на тому, що мама зможе прийняти тільки одного зятя й це не Дем’ян.

Кохання – не аргумент. «ВОНО МИНАЄ».

Основний аргумент - Дем’ян бабій і ніколи не зміниться, а Гордій… Хто в цьому житті не помиляється? Він не виключення. Моє зауваження, що один робить мене щасливою, завжди підтримує й поводиться відповідально, а другий постійно завдає мені болю й ніколи не тримає свого слова, зовсім не діє. Шкода, що мама думає інакше.

Маю надію, що в неї буде можливість переконатися самостійно.

З мамою сперечалася не для годиться й не через впертість. Чесно озвучувала все, що думаю. Не ховалася за тезою «Це моє життя», хоча могла б обмежитися тільки нею.

Дьома ввечері повідомив, що розмовляв зі своїми батьками й вони теж вирішили не чекати. Вже в п’ятницю приїдуть знайомитися. Запропонував організувати зустріч в закладі, який порекомендував один з їх клієнтів. Я підтримала цю ідею. На нейтральній території переваг не буде ні в кого. Проте, у разі чого буде можливість перемикати увагу присутніх на меню й обговорення дизайну приміщення. Ми ж шукаємо місце, де відмічатимемо весілля? Не думала, що Дем’ян врахує й цей аспект. Стратег. Посміхаюсь.

Останній проліт, свіжий вітерець, пильний погляд, посмішка й мене ловлять у міцні обійми.

- Сумувала за мною? - відриваюсь від землі. Поцілунок швидкий, неглибокий, п’янкий. Я б ще трохи посмакувала, але швидко вертають на землю.  – Бачу, що скучив не тільки я, - задоволено посміхається, коли я розчаровано зітхаю, облизуючи губи.

- Не тіш себе, просто від тебе приємно пахне кавою, а у батьків її не було…

- Вірю, - шепоче й лоскоче губами шию. - Обіцяю, ми повернемося до цього пізніше. Я хочу дуже довго… ділитися… ароматом кави, -  скріплює обіцянку легким цілунком близько мочки і я вкриваюся сиротами. Місце надто чутливе й там він вчора залишив свою мітку. Від згадки як само й коли, вкриваюся не тільки сиротами, а ще й червонію. Обіцянка стосується не лише поцілунків. – Мені подобається хід твоїх думок.

- А ти їх читаєш?

- Маю не тільки здібності, а ще й відповідний пристрій, - грає бровами. А я пирскаю сміхом.

- Хвалько!

Завдяки Дьомі я більше вже не хвилююся. Так, присутні були і сумніви, і хвилювання, і мандраж.  Крок, який ми збираємося зробити, надто відповідальний і було б дивно цього не усвідомлювати. Впевнена, він це й сам відчуває.

Розповідаю про свою розмову з батьками, дещо опускаю. Дем’ян каже, що його батьки теж здивувалися. Це й не дивно, враховуючи, що ще два дні тому такий хід подій навіть ми не передбачали.

І що це – доля, збіг, тяжіння?

Сподіваюсь, в нас буде достатньо часу, аби розібратися.

Для реєстрації шлюбу обрала місце, де укладали шлюб мої батьки. Я не забобонна й, можливо, хочу довести, що зовсім не місце визначає тривалість шлюбу й щастя або його відсутність. І не спадковість.

Приїжджаємо рано, робочий день в цій державній установі щойно розпочався. З’ясовуємо куди нам потрібно йти та пірнаємо у хитросплетіння коридорів архітектурної пам’ятки. Блукаючи поглядом по написах на дверях та бажаючих познайомитися з реєстратором особисто, натрапляю на знайому постать.

- О-о-о! - округлюються не тільки мої очі. Невже такі збіги можливі? – А ти що тут робиш?!

- Підозрюю, теж саме, що й ти! – перший шок швидко змінює радість бачити цього зниклого зі зв’язку здоровилу.

- Ти ж не збирався?

- Хто б казав?!

- Тільки не кажи, що він теж твій колишній! – здається, ми трохи захопилися, а Дем’ян встиг завестися.

- Я її постійний, - тягне зухвалу посмішку й разом із нею свою долоню. - Роман.

- Безсмертний? – починаю сміятися, Ромка теж. Це рукопотискання може перетворитися на рукоборство. – Часом в мене вразлива психіка й погане почуття гумору.

- Не здивований… Тобто я тебе дуже добре розумію. В мене аналогічно. Плюс два тижні вагітності.

- Тоді ми зійдемося. Дем’ян.

- А хотіла ж Ромео… Можу припустити, що ця Джульєтта попила добряче твоєї крові. Зуби зберегла для весільних фото?

- Безсмертний, не будь таким балакучим. Ми плануємо жити поруч. Дьом, він наш сусід, квартира навпроти.

- В мене є шанс, що ви передумаєте?

- Ти щойно його втратив!

- Ромо, може ти нас таки познайомиш? – озвалася висока чорнява дівчина, що стояла у нього за спиною.

- Сонечко, це моя стара подруга, - закочую очі на таке уточнення, - Уля. Це через неї в мене шрам на голові й все те, що тобі в мені не подобається. А це Аліна - моя молода наречена, - дівчина  дійсно дуже молода, навіть макіяж, яким намагалася це виправити, цього не приховує. Це так дивно, пару тижнів тому ми з Ромчиком нічого такого не планували й не здогадувалися де зустрінемося й з ким поряд, а вони вже й дитинку очікують. – А це Дем’ян, нехай тепер в нього голова болить… - базікало.

- Майбутній Улин чоловік, - уточнює Дьома й по-власницькі притискає мене до себе. Ну, звісно, може хтось ще не зрозумів.

- Не боїшся наврочити? – звідки у такої молодої дівчини такі дивні питання? Обмінюємося з Ромчиком швидкими поглядами. – Може краще поки що наречений?