82 глава

Дем’ян

Прохолодне повітря приємно бадьорило. Від вечірнього дощу не залишилося жодних слідів. Не факт, що тут він взагалі був.

Ранок ще був на самому старті, а я на фініші. Прохолода лісу залишилася позаду, останні метри до під’їзду долав вже неквапом. Емоції вгамувати та врівноважити не вийшло. Окрім пробіжки, вийшло назбирати великий букет польових квітів, в якому переважали ромашки. Знаю, вона їх любить. Сподіваюсь, нічого не змінилося.

Це наше життя за один вечір зазнало суттєвих змін…

Ніяк не можу заспокоїтися. В мене напад ейфорії.

Спав від сили пару годин.

Уля навпаки відключилася майже одразу. А я не зміг. Весь час притискав її до себе. І не вірив. Ледь стримувався, бо кортіло… переконатися. Вирішив не бути егоїстом й дати їй відпочити. І так, здається, перегнув. Потрібно бути більш стриманим й подивитися чи не залишив я на ній відмітин. А ще поговорити теж було б непогано. Тільки не впевнений, що вдасться. Сподіваюсь, вона все ще в ліжку й все ще спить. 

Замість тиші, яку намагався не порушувати, коли відчиняв двері, почув, як ця конспіраторка стрибнула в ліжко.

- Я скучив, - побачивши її закутану в простирадло, хотілося якнайшвидше розпакувати свій подарунок.

- А я думала ти збіг, - настрій в неї точно був непоганий і не зіпсований моєю відсутністю. Нічого вигадати та придумати собі ще не встигла. Намагалася ховати посмішку, але та їй не піддавалася.

- Збіг – це випадковість, а я бігав.

- Від мене чи по заспокійливе? – натякає на ромашки? Ця жартівниця навмисно мене провокує, зблискуючи очиськами.

- По квіти. Для тебе. Подякуєш? – квіти падають на тумбу, починаю скидати одяг. – То як? – розмовляти не виходить. В такому стані які розмови?!

- Ти пахнеш…

- Ти теж… - нітиться, а я кайфую. – Ти пахнеш мною.

- А ти потом… - морщить свого носика. Ох, хтось зараз дограється.

- А ти ще ні, але ми зараз це виправимо, - намагається відсунутися, плутається ногами у простирадлі та хихоче. Спроба невдала. Ловлю за щиколотки й підтягую до себе. Зойкає. Брикається та пищить. Цілую кісточку. На мить затихає. Цілую другу, проводжу по ній язиком. Невідривно дивлюся в очі. Сама відкидає простирадло й підсовується ближче. Відкривається. Гарчу. – Гарна дівчинка.

Піднімаюся цілунками вище. Дихання стає уривчастим. Не зупиняюся. Цікаво, чи зможу вже колись зупинитися?

Ніжно в нас знову не виходить… Хоча збираюся бути більш обережним й вчасно з неї вийти, не дає цього зробити. Обхоплює ногами, стискає м’язи і я вибухаю. Мене розриває.

- Квіти дуже гарні… дякую.

Приймаючи душ, розглядаємо наслідки. Трохи відмітин є в обох. Претензій ні в кого. Набагато більше уваги принцеса приділяє моєму новому тату. Маленька пташка стає причиною того, що водні процедури затягуються, а сніданок знову відкладається.

В нас є одна невідкладна справа, яка не дозволяє цей понеділок провести, зачинившись вдома.

Обговорюємо все в бліц форматі, поглинаючи яєчню з помідорами, бутерброди та каву. Уля намагається перенести неминуче, але я наполягаю.

Викликаємо таксі й їдемо спочатку до мене, щоб я перевдягнувся. Мира немає вдома, він працює сьогодні в офісі. Я вихідний. Він сказав, що я за все обов’язково заплачу. Погодився, не вагаючись.

Швидко перевдягнутися не виходить. Тільки роздягнутися. Хіба ж я винний в тому, що серпень такий спекотний?

Купуємо пляшку шампанського та торт, купувати квіти й фрукти Уля мені заборонила, й знову викликаємо таксі.

Двері відчиняє Улина мама. Знаю, що ми без попередження й що мене побачити вона точно не очікувала. Не очікувала, то дуже м’яко сказано. І радості моя поява на цьому порозі точно не викликала. Відчутно віє холодом.

Це я наполіг, щоб до подання заяви до ДРАЦСу, ми повідомили про це батькам. Цього разу я вирішив зламати старий алгоритм й зробити все інакше. Для мене цей крок був принциповим. Давався в знаки попередній наш досвід. Принцеса наполягла на тому, що залишиться на ніч у батьків, пообіцяла нікуди не втекти й пояснила все необхідністю відповісти на всі їх запитання. Те, що вони обов’язково будуть, ніхто не мав сумнівів.

- Доброго дня, - вітаюся першим. Обіймаю принцесу й притискаю її до себе міцніше. Ні пляшка, ні торт мені не заважають.

- Як несподівано. Доброго… - Таїса Олексіївна швидко проходиться по мені поглядом, фіксує торт, пляшку й всю увагу зосереджує на Улі. – Ми чогось не знаємо?

- Привіт. Може ми вже зайдемо? – Уля впертістю мамі точно не поступається. За дверима з’являється її батько. Він теж ошелешений. Вітається. Проходимо.

- Хотіли повідомити вам першим… Ми з Улею вирішили одружитися. Завтра подаємо заяву.

- Давно вирішили? Добре, що вирішили хоча б повідомити… - Уля не помилилася, уявляючи мамину реакцію. Мені не хочеться залишати принцесу тут саму. Подивимося… Не дивлячись ні на що, цей дім в мене завжди буде асоціюватися з теплою посмішкою Улиної бабусі. Він ще зберігає її тепло. І я розумію чому Уля хоче, щоб ми якийсь час пожили саме тут… Їй дуже не вистачає цього тепла.

- Нумо, дівчатка, накривайте на стіл, за ним  і поговоримо. Улянко, добре, що приїхали. Дем’яне, ти мені не допоможеш? – Улин батько перемикає увагу на себе й розряджає обстановку. Здається, в нас є шанс вирішити всі питання спокійно.

Зустрінемося завтра, бо фізично просто не встигаю, а ділити наступну проду мені б не хотілося)

Всім нам тихої ночі! Бережіть себе!