81 глава

Уляна

І інша мене не замінить.

І звідки ж їй, бідній, знати,

Що навіть тебе ласкаючи,

Їй ближче за мене не стати…

Обуренню немає меж. Рвучко підхоплююся.

- Тобі дійсно вже час.

- Авжеж… - він спритніший за мене й встигає заступити мені хід до дверей. – Смішно.

- А мені не дуже, - робить крок, я відступаю. Впираюся в стіну.

- А мені смішно, - спирається об неї руками й ловить мене в пастку. – Завжди боявся, що якась спритна панянка таки знайде спосіб примусити мене оженитися. Але ніколи не уявляв, що хтось панічно буде боятися за мене вийти. Невже не смішно?

- Зовсім. І я не боюсь…

- Хіба? – підіймає брову. Знущається?

- Тобі здається.

- Тоді завтра подамо заяву, - завтра про це й подумаю. - А сьогодні… - більше не посміхається. Проходиться по мені поглядом, який відчуваю фізично – шкірою, м’язами. Очі, губи, шия, спускається нижче… Концентрується на очах й знову повертається до губ. А я тягнуся, виструнчившись, як за дотиком. Сьогодні мені важко думати. - Кажеш, мені час? - бачу, як часто здіймаються та опускаються його груди. Бачу, а хочу відчувати. Його серце б’ється гучно, глушить для мене всі інші звуки і я повністю зосереджуюся тільки на цьому шаленому ритмі. Здається, сама забуваю, як дихати. Нахиляється впритул до мого обличчя. - Я не піду.

Опускаю очі. Кусаю губи. Нервую. Не хочу, щоб він йшов. Ні зараз. Ні взагалі. Хочу щоб торкався й пестив не тільки поглядом. Відчайдушно хочу, аби обійняв.

- Не йди… - впираюся головою йому в плече. Ховаю обличчя. Відчуваю який він гарячий. Чи то мені гаряче?

- Навіть не збирався, - треться носом об мою скроню, заривається ним у волосся, посилюючи моє тремтіння. Відчайдушно потребую його доторків, але він продовжує руками впиратися в стіну.

Не витримую й торкаюся долонями його грудей. Відчуваю, як під ними напружуються м’язи. На мить завмираю, як і він. Мої руки оживають, його м’язи під ними кам’яніють. Магія.

- Скажи, чого ти хочеш? – лоскоче подихом чутливу шкіру біля вуха, зачіпає його губами, пускає розсип сиріт тілом. Один, другий… Кожне торкання – розряд.  – Ти ж знаєш, чого хочеш? Скажи це…

Нащо питає? До чого слова? Що повинна сказати? Невже не бачить?

Кожна секунда зволікань здається катуванням. Тіло збожеволіло. Воно вимагає…

- У тебе ж є… захист? – як давно мої руки гуляють там? Він гарячий та напружений. А я занадто смілива.

- Захист? Мені він не потрібен. Я тебе не боюсь, - перехоплює мої руки, але не тримає. Покусує мочку. Дихати стає важче. Триматися на ногах теж. Хапаюся за нього.

- Дьом… - мені важко формулювати думки, коли я так заведена, але я намагаюсь. – Захист…

- Ти хочеш від мене… захиститися? В чомусь не впевнена? Не готова брати на себе відповідальність? – чергує слова з укусами та вологими поцілунками в шию, вилиці, ключиці. Вигинаюся. Хочу нижче. Більше. Сильніше. – Тобі потрібен захист? – торкається мочки вуха язиком і далі повільно веде ним по шиї, спускається нижче. Тільки б не зупинявся.  Хочу… Відчайдушно потребую, аби торкався мене руками!

- В тебе ж… - зір пливе, в голові починає паморочитися, невчасно прокидаються залишки сумління. – Вона…

- Подивись на мене. Подивись… - обхоплює моє обличчя долонями, притискається своїм чолом до мого, намагається зловити мій розфокусований погляд. – Тільки ти. Чуєш? - шепоче прямо в губи. – Хочу з тобою ВСЕ. Тільки з тобою. Віриш мені?

- Я… - голос не слухається, звучить хрипло й незвично. Незвично й те, що я… Хочу. Його. Зараз. – Я… не боюсь… хочу… - тягнусь до нього, стаю навшпиньки, руками чіпляюсь за шию, намагаюсь притягнути за потилицю, губами зловити губи. Не дає. Мажу ними поруч.

- Кохаю тебе… шалено… - ловлю його гучний видих, перед тим, як жадібно зминає мої. Кілька секунд і я притиснута до бажаного тіла. Кусаємося, штовхаємося язиками, він гарчить, я стогну. Голова паморочиться, дихання не вистачає, рухи поспішні, руки живуть своїм життям. Вони скрізь. Одяг зникає. Помічаю, коли оголеним тілом торкаюся холодної стіни. Тільки на мить. Його руки рятують від холоду, торкаються сідниць, одна тримає, інша пестить, мої ноги відриваються від підлоги. Ковзаю по ньому, щось невиразно мугикаю, поки дістаємося спальні. Він, не розриває поцілунку, вкладає нас на ліжко. Відстороняється на мить, аби стягнути з себе залишки одягу. А через мить ще на вічність, коли залишає мої груди.

- Ніжно не вийде, - тиск посилюється. Я наче пружина на межі деформації. - Дивись на мене.

Йому вже не потрібні ні відповіді, ні мій дозвіл.

І ніжно мені теж не потрібно. Зараз. Негайно.

Мені. Терміново. Потрібен ВІН!

Нетерпляче соваюсь. Очікую.

- Полетіли…

Поштовх… Мої відчуття… Вони … Інші?! Абсолютно інші.