80 глава

Уляна

Любов…

Вона не знає меж.

Надійно серце зберігає.

Не зрозумієш, не збагнеш,

Як обирає, як єднає…

Не вірю в долю, містичні збіги та всіляке таке. І в дива більше теж. Мало у що вже вірю взагалі. Подорослішала або розчарувалася.

Але це зовсім інше. Вона завжди була у моєму житті. Була в ньому незмінною константою, ніжними обіймами, мудрістю, розумінням, затишком, безумовною любов’ю. Я так сумую за нею… А сьогодні вона мені наснилася. Вперше з того часу, як пішла. І стало ще гірше й важче, ніж було. Вона дивилася на мене із осудом та була сумна. За життя бабусині очі завжди були сповнені тепла й дивилися з ласкою. А тут… Ще й наказувала, наче сердилася: «Скажи йому!» А що мені йому казати? Та і як казати, якщо в нього інша?! Сама її бачила, сама ж все чула. Що тут ще можна сказати? Все вже сказано. Ох, бабусю, як же мені тебе не вистачає!

Цілий день ходжу, наче у воду занурена.

Лору провела, вона поїхала до батьків. Звідти завтра одразу поїде до Львова, компанія відкриває там філію. Лора не розуміє, що саме вона там робитиме й нащо їй там стирчати до наступних вихідних. Соня поїхала до Ніка на дачу. Мар’яна в Іспанії. Поля працює. Ромчик десь завіявся. У Макса нова дівчина й він зараз живе в неї.

Їздила на дачу, стало ще більш тоскно.  Повернулася втомлена й з очима на мокрому місці. Зараз би десь поплавати… Зробила собі ванну, залізла відкисати. Розкисла ще більше.

А тут ще Дем’ян. Сказав, що купив квитки в кіно й попередив, що це не побачення. Вичавила з себе лише «добре», поклала слухавку й почала поспіхом збиратися. Чомусь навіть не виникло думки відмовитися.

Таксист затримався, я запізнилася. Побачивши Дем’яна в спортивних штанях, ще раз нагадала собі, що це не побачення й він же одразу про це попереджав. Легше мені від цього не стало. Бути з ним поруч, стримуватися й триматися на відстані було зовсім нелегко. Він тримався відсторонено й жодних спроб наблизитися не робив. Ще й фільм, як навмисно… Про втрату близької людини, муки совісті, повернення до себе, бажання піклуватися й відчувати тепло. Чорно-білий формат підкреслив розбіжності, прибрав напівтони й зосередив увагу на контрастах. Мене не пройняло – мене шматувало. Сьогодні все падало й потрапляло в найуразливіші місця, зачіпало оголені нерви й дряпало те, що й так не гоїлося. Фільм витягнув не тільки залишки сил, а й резерви.

Броня, кордони, червоні лінії, розділові знаки – все посипалося.

Ми вийшли в ніч. На вулиці пройшов дощ. Прохолода кусала за оголені руки й мурашила спину.

Чомусь згадався мій приїзд, перон, наша зустріч та ніч після…

Поки я роздивлялася калюжі під ногами, Дем’ян розглядав мене.

Ми ледь відійшли від центрального входу. Негода розігнала молодь, яка зазвичай юрмилася в парку до самої ночі. До кінця сеансу з нами в залі залишалася тільки одна пара, але й вони нас вже оминули й побігли до свого таксі. Я схаменулася. Ми собі ще не викликали.

-  Може поясниш що сталося? Поки не скажеш, нікуди не підемо.

- Та… - хотіла сказати «все нормально», але ж яке в біса нормально? «Скажи йому!» Прорвало, наче греблю. Ридала, захлинаючись. - Бабуся померла… два місяці… вже…наснилася… мені без… без неї так погано…

- Йди до мене, - в його обіймах так тепло, надійно. І вже й не так боляче, й не так самотньо. І можна плакати, не ховаючись.

- Чому раніше не сказала?

- Не хотіла… щоб ти мене жалів.

- А тебе є кому пожаліти?

- Нікого…

Нам щастить і таксі приїжджає швидко. Там зігріваюся й остаточно заспокоююсь. Мені стає соромно. Соромно за себе, за свою поведінку, за свої слова.

Дем’ян дав мені виплакатися, ні про що більше не розпитував, нічого більше не казав. Дав відійти й витерти сльози та шмарклі, але більше не торкався й зберігав відстань. Ця відстань знову занадто велика.

- Я піднімусь, - це не питання. Він вже розрахувався з таксистом й той вже поїхав. Ми вже заходимо в ліфт. Тому нічого не відповідаю, а просто тисну на потрібний поверх. – Звариш нам кави?

- Ти вечеряв?

- А є щось крім баклажанів? – баклажанів в мене немає. Поїли й ті, що збиралася консервувати. Потрібно буде купити.

- Суп.

- Складеш компанію?

- Угу.

Голова напрочуд легка. Про все думатиму пізніше. Ставлю гріти суп, Дем’ян знаходить в холодильнику ковбасу й робить для нас бутерброди. Все робимо злагоджено, перекидаючись короткими питаннями-відповідями. На вулиці ніч, ми збираємося вечеряти… Виявляється, я теж голодна. Їмо мовчки. Варю каву, він миє посуд.

- Розкажеш?

Вкладаюсь у декілька фраз. Всіма емоціями вже поділилася, саме вони мали значення. Він вже поділився теплом та увагою – мені цього виявилося достатньо.

- Як  справи у тебе? – ми давно не спілкувалися й годі було очікувати, що він не обмежиться ввічливим «все гаразд». Але він не обмежується. Стисло розповідає, що справ багато, що виникли деякі проблеми. Між нами знову повисає тиша.

- Пішли щось подивимось? Здається, я сьогодні обрав не той фільм… Вибач.

- Ти не знав… І це було вчора.

- Тоді сьогодні обираєш ти.

Влаштовуємося у вітальні, займаємо різні кутки дивану. Фоном на екрані чиясь драма. Нам достатньо й своїх. Саме про це думаю, дивлячись в екран. Нічого не бачу й не сприймаю, окрім миготіння. В голові каша зі спогадів та обривків фраз. Дем’ян теж навряд чи дивиться. Ноги широко розставлені, лікті обпер об коліна, пальці в замку, щелепи стиснуті.  Позу розслабленою ніяк не назвеш. Дивлячись на нього, теж починаю нервувати.

- Вже пізно. Тобі час. Твоя дівчина, мабуть, на тебе чекає…

- Я тобі вже казав, нікого немає, - більше нічого не пояснює, не продовжує. Погляд важкий. Він ним проходиться по мені неквапливо й зупиняється на очах. – Пам’ятаєш, ти казала, що зазвичай по три спроби дають й третя завжди вдала? – робить велику паузу, за яку я встигаю пригадати не тільки це. - Може нарешті одружимося, бо це…