79 глава

Дем’ян

Перед перехрестям Миро перелаштувався в інший ряд й зайняв полосу, з якої повертають праворуч. Світлофор моргнув й загорівся червоним. Ми зупинилися.

- І куди ми? – ми затрималися й виїхали пізніше, ніж збиралися. Наскільки я знав, заїжджати нікуди не планували. Або я не все знав. Здогад виринув ще до того, як Мир його підтвердив.

- Олег просив забрати Віку.

- Чому не сказав одразу? – настрій стрімко почав змінюватися.

- Ось саме тому й не сказав… - швидко глянувши на мене, наче для підтвердження своєї думки, він одразу повернувся до кермування. Ми рухалися у потоці в знайомому напрямку. – Чого ти паришся? Він запросив її для себе. Хоча… Впевнений, вона й тобі не відмовить по старій пам’яті,  - Миро гмикнув. – Тобі це не завадить.

- Сам розберусь, - буркнув. - Вже одного разу тебе послухав… - нагадувати та пояснювати було не потрібно, ми обидва знали про що мова. Миро вмовив мене привести Віку з собою на посиденьки з університетськими друзями місяць тому. На відміну від мене, він вже тоді знав, що Мар’яна приведе туди Улю. А я не припускав, що у Віки вистачить розуму до неї чіплятися.

Що вона їй наговорила, міг тільки здогадуватися. Віка відбулася фразою: «Нічого зайвого», а Уля була надто емоційна, щоб дізнаватися подробиці в неї. Ми обоє були тоді на емоціях, а я ще й під добрячою дозою алкоголю. Ще той ґрунт для з’ясування стосунків.

- То розберись вже… Не моя, звісно, справа. Але…

- В тому й річ, що не твоя, без жодних але.

- Як скажеш. Тільки зауваж, що тобі потрібно спустити пару, бо знову зірвешся й утнеш якусь дурню. Дивись, який смиканий. У Віки непогано виходило. Тож, подумай.

- Вже подумав.

- А ось і вона!

Через пару хвилин салон сповнився солодких пахощів. Чесно кажучи, я вже думав, що назавжди з ними попрощався.

- Привіт! Я ж казала, що скоро побачимося.

- Привіт.

Казала. Через кілька днів після останнього мого візиту до неї та поїздки до Улі ми зустрілися в клубі. Віддав їй гроші за наступний місяць за квартиру, яку вона винаймала, але оплачував я. Попередив, що це в останнє й більше я не приїжджатиму. Хотів ще дізнатися про її розмову з Улею. Так нічого й не дізнався, але почув, що скоро побачимося. Чомусь вважав, що це стосуватиметься роботи. Помилився. Я нічого не мав проти того, що Олег танцюватиме Віку. Тим більше, він це вже робив. Якийсь час ми з Вікою допомагали одне одному… Окрім мене в неї були й інші помічники, а в мене іноді траплялися помічниці. Нас обох це влаштовувало. У минулому часі…

Наступного ж дня навідався в клініку. Здав аналізи. Зробив це виключно для себе. Ніколи не нехтував захистом, але все ж таки…

Це було ніяк не пов’язано з моїм візитом до Улі. Так запевняв себе й переконував Мира, який й цього разу не відмовився скласти мені компанію.

- Зупини мені перед наступним поворотом.

- Далеко зібрався? – Мир вловив поглядом моє попередження й більше нічого говорити не став. Я сам пояснив все, що вважав за потрібне.

- Залишуся в місті. Вам добре розважитися!

Я теж збирався розслабитися та відпочити, але прийдеться знайти інший спосіб. Їхати в комплекс бажання зникло. Товариство Вікі було тільки приводом або останнім доводом. Втома теж була.

Не можу злічити скільки разів за останні тижні ми з Миром спілкувалися із поліцією. Від моменту проникнення у наше житло, виклику поліції та складання протоколу, за відчуттями, пройшли роки. Окрім нашої квартири в під’їзді жодну не вскрили й в поліції припустили, що діяли за наводкою. Слідчий попросив скласти список всіх знайомих. Звісно, що декого в цьому списку не було. А саме тих, кого хотіли вберегти й не втягувати у весь цей бруд. Тож про цей інцидент знали не всі. Не знаю, що саме в нас шукали, але їм явно не пощастило. Великих грошей в квартирі ми не зберігали. Ноути рідко залишалися вдома. Обладнання й документи, що стосуються роботи, знаходилися в офісі. Забрали дещо з техніки та деякі речі, зробили гармидер та залишили неприємний осад. Нову квартиру поки що вирішили не шукати. Навели лад, повідомили господарів, змінили замки, встановили охоронну систему.

Намагалися надолужити згаяний час та закрити вчасно всі дедлайни. Деякі все ж прийшлося посунути та відкласти.

За роботою та всіма цими проблемами часу взагалі не залишалося.

Дещо з особистого теж прийшлося відкласти.

Можливо це було й на краще.

Останній місяць літа. Вечір неділі й скоро почне сутеніти. В парку багатолюдно і він ще сповнений висками та дитячим галасом, а око все одно вихоплює виключно  пари. Різного віку, від підлітків до сивочолих чоловіків, що з теплом дивляться на своїх обраниць. Заздрю. Не думав, що буду.

І все ще думаю чи правильно вчинив, чи знову піддався емоціям?

І ще не впевнений чи дійсно вона приїде.

Зателефонував хвилин з сорок тому.

Всі два дні просидів вдома. Спав, читав, дивився фільми. Навіть бігати вранці не ходив. Байдикував. До вечора неділі вдома закінчився не тільки хліб. Холодильник нагадував арктичну пустелю, тільки без властивої для неї флори та фауни. Ми збиралися їхати, тому нічого не купували, а я доїв й ті залишки, що були. Миро повинен був повернутися пізно, прийшлося підвестися з дивану, сходити в душ та піти в магазин.

Набрав продуктів й став в чергу на касі. Переді мною була пара, молодша за батьків. Коли почали викладати продукти на стрічку, ледь не звив. Нащо людям стільки баклажанів? Можливо сказав це в голос, бо жінка повернулася до мене й посміхнулася.

- Ви теж їх не любите? Мій чоловік їх терпіти не може.

- Проте я люблю її, тому їм! - він підморгнув дружині й та задоволено захихотіла.

Нехай вибачить мене Мир. Продукти залишилися в магазині.

А я в спортивках та футболці біля кінотеатру чекаю на Улю.

Набрав її одразу й запросив в кіно. Одразу попередив, що це не побачення. Не знаю чому на думку спало саме це. Можливо тому, що ми все це вже проходили. Кінотеатр, до речі, теж той самий. І сеанс теж останній. І ми знову на нього запізнимося. Тільки цього разу це якийсь арт-хаус.