78 глава

Уляна

- Як ти? – невизначено поводжу плечима та хитаю головою. У голові вакуум, всередині роздрай, тіло відчуває тільки шалену втому. – Хочеш поговорити? – знову хитаю головою, вже заперечливо.

Добре, що подруга розуміє мене без слів й не потрібно напружуватися, виштовхуючи їх назовні. На думку приходить, що так само мовчки ми спілкувалися з Дем’яном половину вечора, поки тиша не зірвалася у потужний шторм.

Все, як в природі.

Затишшя завжди є передвісником бурі. Як можливість дослухатися до себе, оцінити сили, зібратися, підготуватися або надійно сховатися. Вирішити, варто боротися чи віддатися на волю негоди й нестися за вітром.

Керувати бурею я так і не навчилася, а знову віддатися їй на поталу боялася.

Так, я стала більш боязкою, бо вже знала якою руйнівною може бути ця сила й проти якої сили вітру мені не встояти.

Я ледь пережила буревій під назвою Гордій, а ураган Дем’ян, з позначкою максимальної небезпеки, за всіма ознаками міг стати смертоносним. Перші ознаки його наближення вже зруйнували більшу частину укріплень так старанно, але поспіхом, зведених мною. Страшно було уявити наслідки, пройдися він по мені повною силою.

- Посидимо чи підемо спати? – Лора всідається поруч зі мною на лоджії й притуляється головою до мого плеча. Вкладаю руку поверх її руки й переплітаю наші пальці. Роблю прив’язку. Таких прив’язок в моєму житті залишилося небагато… Радію, що вони є.

Подруг мені дуже не вистачало й заново вчуся їх цінувати. Вчуся бути більш відкритою.

Трохи зібравшись із силами, розповідаю все про сьогоднішній вечір, а потім слухаю.

В її житті не менше проблем, ніж в моєму. Їй теж необхідні моє розуміння і моя підтримка. І їй теж потрібно віднайти свою точку опори й свій власний дзен.

Я свій знаходжу в роботі, спілкуванні із подругами, в прогулянках по місту, поїздках на дачу, за читанням книг. Мій світ ніхто не розхитує і я вчуся насолоджуватися тим, що маю.

Лора знайшла собі підробіток у невеликій компанії й почала проходити стажування. Якщо все вийде, зможе поєднувати роботу з навчанням. З житлом, як і з роботою, допомогла Наталя Петрівна. Дівчата, хоч і не живуть вже із нею поруч, але продовжують спілкуватися.

У свою нову квартиру Лора зможе переїхати в середині серпня. На входини приїде й Мар’яна, заразом привітаємо її з двадцятиріччям. Зараз вона відпочиває в Туреччині й постійно ділиться із нами враженнями та фото.

Минулі вихідні промайнули непомітно. Ми разом із Лорою їздили дивитися її нову квартиру, посиділи із дівчатами в кав’ярні й ввечері провели Поліну на вокзал. Цьогоріч вона відправилася у відпустку сама й ми із подругами впевнені, що на це є причина. Ім’я цієї причини ми поки що не дізналися, але побажали Полі добре провести час.

Соня із Ніком поїдуть відпочивати після Лориного переїзду. Але спочатку ми всі разом допоможемо їй переклеїти шпалери й перевезти речі.

Цієї неділі ми з Лорою влаштували собі релакс. Вчора весь день провели на дачі, а сьогодні спали майже до обіду. На вулиці спека. Їсти нічого не хочеться. Я зварила нам кави, а Лора зробила бутерброди. Обидві були в довгих футболках і з волоссям, якого окрім подушки й рук сьогодні ще нічого не торкалося.

Дверний дзвоник порушив нашу ідилію.

- Ти когось чекаєш? – Лора почала посилено поправляти волосся й розправляти футболку.

- Нікого… - хтось нетерплячий знову натиснув на дзвінок.

Проходячи повз дзеркало, я теж глянула на себе й поправила волосся. Залишалося сподіватися, що за дверима хтось не дуже лякливий.

У дверне вічко ідентифікувати прибульця не вийшло. Відчинила двері.

Візитер був під два метри зростом, півшафи в плечах, з посмішкою у всі наявні зуби й кавуном кілограмів на п’ятнадцять, який він без зусиль тримав у руках.

- Ви до кого?

- До тебе, Улю, до тебе, - клекотнув басисто. – Не впізнала?

- Ні-і… - пробелькотіла, повільно хитаючи головою.

- А так? – здоровань пустив очі під лоба й скорчив страшну мармизу.

- Ромчик?!! – вискнула й кинулася на нього. Я знала тільки одного хлопця, здатного за секунду перетворюватися на чудовисько. – ТИ?!

- Обережно, скажена! – Ромка намагався вставити мене в капці, які злетіли, коли повісилася на його шиї, й не впустити кавун, який я ледь не вибила з його рук. – Таки нічого не змінюється, - регоче.

- Я б тебе не впізнала! – оглядаю його, шукаючи знайомі риси й таки знаходжу. Широка посмішка, пустотливі очі, родимка на щоці. Але змін набагато більше. - Звідки ти тут? Як ти мене знайшов?

- Вони засідають сьогодні з самого ранку, а мене відправили до тебе. Твоя мама дала адресу й сказала, що ти вдома.

- Мама?..

- Давай вже відмирай.

- Ох, вибач! Проходь!

- Слухай… - він зупиняється й пробігається по мені очима. – Може я невчасно? Ти не сама?

- Та заходь вже, давай! Я із подругою, - підштовхую його далі.

- Із подругою?! В ТЕБЕ є ПОДРУГА? – знову страшно закочує очі й скидає кросівки. – Хочу її побачити й перерахувати їй зуби.

- Хто це й нащо йому мої зуби? – подає голос з кухні Лора й Ромчик вирушає туди на звук. – ОГО! – подруга в одному слові вмістила всі свої враження.

- Ага! Це ти про мене чи про кавун? – поки я зачиняю двері вони вже познайомились. – Та наче нічого, ціленька, - робить висновок Ромчик.

- Що? – нам сьогодні сумно точно не буде. – В сенсі? Улю, хто він?

- Роман. Наречений. А ти? – затуляю руками обличчя й починаю реготати. Ми не бачилися років вісім, а дійсно нічого не змінилося.

- Лора… - розгублено кліпає. - Чий наречений?

- Поки що Ульки. Вона слово з мене взяла, поки не добила коритом… А ти давно її подруга?

- Улю! Може поясниш? - поясню, як тільки заспокоюся. Знову звискую. – Улю-ю!

- Та залиш її в спокої, нехай відлежиться. Таке щастя – і подруга, і наречений… А поки вона у відключці, розкажи мені, Лоро, як примудрилася вціліти, а я тобі розповім  чому в неї ніколи не було подруг. Бери рушник й пішли зелену голівку помиємо, йому б охолонути.