77 глава

Дем’ян

Клятих вісім днів поривався приїхати сюди майже щодня. Тягнуло так, що ледь вдавалося рятуватися нагальними справами. Не хотів здаватися, боровся з дурним бажанням й не хотів знову бути від неї залежним. Гадав, що зможу й впораюся. Якось же вдавалося? Зараз зробити це мало стати простіше. Мало стати, але не стало й не вдавалося. Навіть знання того, що була з ним не допомагало. Це знання кілком сиділо між ребрами. Цей кілок збільшувався та входив глибше за найменшої згадки.

Себе винуватив не менше за неї. Сам відштовхнув.

Ще й Миро зі своїми…

Логіку, яку я завжди поважав й приймав, як основний довід, чомусь саме в цьому випадку ігнорував й відмовлявся керуватися нею. А Миро тикав мене, наче кота в пахощі. І це бісило ще більше, бо він був недалекий від правди.

Зізнатися в цьому було важко. А знайти виправдання собі простіше, ніж їй. Якщо ж погодитися з Миром, то потрібно знайти відповідь. Чи зможу я пробачити? І кого пробачити буде важче – себе чи її.

Мені потрібен був особистий простір та тиша. Вважав, якщо поруч не буде Мира, то зникне ще один подразник. Позбувся. Тиша гнітила ще дужче. Через неї сумлінню прориватися було легше й воно безжально длубало. Бажання бачити Улю теж. Після минулого разу Віка ледь впоралася.

Вирішив змінити алгоритм…

Пляшка віскі була останньою надією. Сподівався, що побачивши її та мою нахабну мовчазну пику, попре мене якнайдалі, а я зможу заткнути своє сумління. Але ні. Моєму нахабству та віскі прийшлося сильно постаратися, щоб вивести її з себе. І я офігів від того, що почув. В якийсь момент подумав, що пляшки мені буде замало, але вже наступної миті пожалів, що взагалі… пив, робив, був.

Ділитися? Нею? З ким?

Та вона здуріла?! Скаженію тільки від думки, що він її торкався! Кортить відірвати йому не тільки руки та й будь-кому, хто криво подивиться, теж.

Якого пхати до всього Віку? Вона – ніхто!

- Ти із нею сім місяців, познайомив із друзями, возиш із собою на відпочинок, ходиш із нею скрізь, проводиш із нею час, вона твоя постійна… партнерка. Я нічого не забула? - вона нещадно гамселить мій загальмований алкоголем мозок. Кожне слово летить й потрапляє прямо в ціль. В боргу не залишаюся.

- ЗАБУЛА! Ти забула, що ми не разом! – цим довбаним фактом б’ю себе сильніше за неї.

- Не забула! Я НЕ ЗАБУЛА! А ти вирішив ходити до мене раз на тиждень й нагадувати про це? Чи для яскравого сексу не вистачає запалу? Я припинила телефонувати й ваше сексуальне життя збідніло? Віка починає скаржитися? Вона казала, що після моїх дзвінків ти ненаситний. А після візитів ефект ще краще?! Ти ж одразу після мене несешся до неї? Не боїшся не донести цього разу, щоб дорогою не розхлюпати? Може лід дати? – це звіздець!

- Обійдусь!

- От і добре! Обходься без мене! Я ж якось справляюсь!

- Та ти - молодець! Ти справляєшся! – а я ні! Не витягую! Гальма – все! Зірвало на хрін. - Може розкажеш, як… то було? Поділишся враженнями?

- Досить з тебе вражень! І з мене досить!

- Я сам знаю коли і чого мені досить!

- Нумо, поділись тоді сакральним знанням! Що. Ти. Тут. Робиш?

- А ти не знаєш? – мене рве та заносить. Вона кипить. Я вже не знаю, що може нас зупинити.  І чи хоче хтось з нас зупинитися.

- Всі варіанти відповідей я тобі вже озвучила. Більше мені сказати нічого, - розводить руками, ще трохи й зачепить ними мене. Ми вийшли з-за столу й зараз нас нічого не розділяє, окрім взаємних претензій й довгих місяців.

- Хіба? – кидаю зло. - Фантазія вичерпалася? Чи словниковий запас?

- Так, уяви собі! – відбиває. - Слів більше немає! Залишилися самі емоції!

- Ну, нарешті я викликаю в тебе емоції! І які саме?

- Огиду! Ти викликаєш в мене огиду! – чудово, хоч щось нас поєднує!

- Добре… Щось ще? Не соромся, продовжуй! – заохочую, живлюся тими емоціями.

- Я не хочу продовжувати, - каже втомлено, робить глибокий вдих й важко видихає. - Ми вже закінчили, - не закінчили, я не збираюся ставити крапку. -  Нагадаю тобі твої ж слова. МИ НЕ РАЗОМ! Я тобі нічого не винна. Ти мені теж. Нащо ти тут? - та якби я знав! Щоб боліло дужче. Щоб виймало нутрощі. Щоб крутило так, що ледь дихаю. Щоб подивитися, торкнутися… Щоб здихати від ревнощів. Щоб переконатися, що нічого не пройшло. Щоб знову відчути. – Для чого, Дем’яне?

- Дізнатися подробиці? Виходить несправедливо. Не вважаєш? Ти так багато про мене знаєш. А як щодо тебе? Мені теж цікаво.

- Я нічого про тебе не знаю. Мені достатньо того, що ти не сам. І це так. Як би ти це не заперечував, і як би це не називав. Коли ти був в неї останній раз? Вчора? Сьогодні?

Мовчу, бо дійсно одразу від Віки й приїхав. Змінив алгоритм…

Стало гидко. Й не так, коли знову відтанцював Віку прямо біля порогу й одразу пішов. Не так, коли захотілося напитися, щоб продезінфікувати себе від власного бруду. Не так, коли зізнався собі, що Миро мав рацію. Не так, коли Уля сказала, що була з цим… Не так, коли дізнався, що Віка пустилася берега, відкривши свого рота до Улі. А нестерпно. Коли дивлюсь в її очі й не знаю, що мені сказати. Коли розумію, що сам просрав все. Але мені мало й я не здаюся.

- То як було з ним? Красиво? – ми стоїмо одне навпроти одного і я вже очікую, що її рука зметнеться в бажанні прикластися до мого писку. Може тоді відчую полегшення? Але ж ні. Стискає кулаки, зблискує очима та скидає голову вгору. Своїх сліз побачити мені не дасть.

- Неперев… - затуляю їй рота долонею, смикаю, розвертаючи спиною, й притискаю до себе.

- Не смій! Чуєш? Не смій. Мені. Цього. Казати. НІКОЛИ! Як би я тебе не просив й щоб не говорив! Ніколи не кажи мені цього!

Вона здригається. Впивається зубами в мою долоню. А я міцніше притискаю її до себе. Нас обох колотить. Вона плаче. Здається, я теж.

Це триває лише якусь мить. Або так здається.

Уля відриває мої руки від себе.