76 глава

Уляна.

Твоя любов п’є мій гіркий трунок.

Зневіри, болю та розчарування.

Ти помилився та обрав не ту.

Розбиту, зламану, зневірену в коханні.

- Він у тебе?

- Му-гу…

- Тверезий?

- У-у…

- Ми з Лорою вже їдемо. Спробуйте не повбивати одне одного. Уль… не відпускай його нікуди. Пообіцяй.

- Спробую…

Мирон дуже точно вгадав мої наміри. Не знаю, з якими намірами прийшов Дем’ян, мені хотілося його прибити. Дуже сильно хотілося… Аж кортіло.

Моя рівновага, яку я з таким трудом віднайшла, знову була зруйнована вщент його приходом.

Вісім днів. Після його останнього приходу.

Це якесь знущання!

Лора тільки три дні, як повернулася, а вчора вранці знову поїхала. До них в гості приїхала батькова сестра з дітьми, батьки просили приїхати.

Я весь день була зі своїми на дачі. Нещодавно повернулася. Встигла сходити в душ та зробити собі каву. 

І знову дзвінок. І знову він.

Спочатку промайнула думка не відчиняти. Нехай йде собі. Швидко її прогнала. Чому я повинна ховатися?

Набираю побільше повітря.

Відчиняю двері.

Одразу зупиняюся очима на пляшці, яку тримає в руці. Не вино. Щось міцне. Етикетку не видно, тому визначаюся по бурштиновому кольору та формі пляшки. З мене ще той експерт, але думаю, що це віскі. Подумати ще про щось не дає можливості.

Суне вперед. На мене не дивиться. Голова опущена.

Трохи посунувши мене рукою, проходить повз мене. Знімає взуття та прямує на кухню. Всідається за стіл та ставить пляшку перед собою. І тільки потім дивиться на мене. Все мовчки.

Від такого нахабства сама втрачаю здатність сказати щось. Зганяю злість на ні в чому невинних дверях,  як слід гепнувши ними.

Примружує очі. Кутик його губ нервово сіпається. Це не посмішка. Надто холодний погляд й надто міцно стиснуті щелепи. Мабуть так само зараз виглядаю і я.

Теж йду на кухню й всідаюся за стіл навпроти. Сьорбаю свою каву.

Зберігаємо зоровий контакт. Дем’ян всідається зручніше та спирається спиною на кухонну шафку позаду. Дзеркалю.

Кілька хвилин пиляємо одне одного очима.

Він гмикає, відкорковує пляшку й перш, ніж поставити її на стіл, кілька разів стукає по ній пальцем. Закочую очі й підіймаюся за склянкою. Ставлю перед ним, але він підсовує її до мене й вказує пальцем на місце де вона щойно стояла. Дістаю ще одну й знову ставлю перед ним. Вирішую проявити гостинність та роблю крок вбік холодильника, але він заперечливо хитає головою та вказує мені на стілець.

Я що собака?! Сідати не збираюся, краще постою. Знову гмикає. Бісить!

Розливає напій по склянках. Бере свою й п’є. А потім жере мене поглядом. Нахабним. Жадібним. Відвертим. Наче я тут замість закуски. Стає не по собі. По спині починають гуляти сироти. Таки сідаю. Підтискаю під себе ноги й обіймаю руками себе за плечі.

Знову наливає й знову п’є. Знову дивиться.

Так до кінця пляшки від мене нічого не залишиться – втягне в себе разом з трунком.

Він п’є. Ми мовчимо.

Після дзвінка Мира не витримую, тягнуся до своєї склянки. Дем’ян мене випереджає й спустошує її раніше. Знову наливає. Тільки собі.

Нащо він це робить? Для чого труїть себе й мучить мене?

- Вам із твоєю дівчиною знову не вистачає емоцій? Ти за ними прийшов?

- Віка – не моя дівчина, - примружує очі й робить ковток.

- Дивно, що вона про це не знає. Проте змогла розповісти те, чого про тебе не знала я. Тож можеш їй подякувати у звичний для вас спосіб. Один чи із друзями, це вже як вирішиш. Віка каже, що ви всі однаково вправні.

- Я не збираюся виправдовуватися, - ставить порожню склянку та вкладає лікті на стіл. Подається вперед.

- Я теж… - подаюся назад й спираюся лопатками на меблі. Збільшую між нами відстань.

- То до чого ці натяки? Говори прямо, якщо тобі є що сказати.

- А що тут казати? Згоди вам та любові! – починаю жестикулювати. Руки сверблять роздряпати комусь пику. -  Ви ідеальна пара чи тріо, квартет, квінтет… Що там ще, оркестр? – підвищую тон. Моя витримка таки летить до біса.

- Який в біса оркестр, Улю? – його теж.

- Та звідки ж я знаю у що ви там граєтеся в тому комплексі?! Віка, дякую їй, такими подробицями ділитися не стала. А ти нею ділишся?

- Вона дівчинка доросла, сама вирішує з ким й чим ділитися.

- Але ти не проти?

- А чому я повинен бути проти?

- Мною ти теж збирався ділитися? Чи я б не потягнула? – починаю кричати.

- Піпець! – лупить долонею по столу. Склянка підпригує, я вскакую на ноги, він підхоплюється. - Улю, що ти несеш?! Віка – не моя дівчина й робить все, що вважає за потрібне! Яким боком тут ти?!

- Ти із нею сім місяців, познайомив із друзями, возиш із собою на відпочинок, ходиш із нею скрізь, проводиш із нею час, вона твоя постійна… партнерка. Я нічого не забула?

- ЗАБУЛА! Ти забула, що ми не разом!

- Не забула! Я НЕ ЗАБУЛА! А ти вирішив ходити до мене раз на тиждень й нагадувати про це? Чи для яскравого сексу не вистачає запалу? Я припинила телефонувати й ваше сексуальне життя збідніло? Віка починає скаржитися? Вона казала, що після моїх дзвінків ти ненаситний. А після візитів ефект ще краще?! Ти ж одразу після мене несешся до неї? Не боїшся не донести цього разу, щоб дорогою не розхлюпати? Може лід дати? – я задихаюся.

- Обійдусь!

- От і добре! Обходься без мене! Я ж якось справляюсь!

- Та ти молодець! Ти справляєшся! Може розкажеш, як… то було? – він хрипне. - Поділишся враженнями?

- Досить з тебе вражень! І з мене досить!

Завтра покажу вам їх в своєму блозі. Щоб отримувати сповіщення про нові записи в блозі та вихід нових глав, потрібно підписатися. Дякую за ваші коментарі та сердечка❤️❤️❤️