75 глава

Уляна

Розлом.

Розбіг.

Не зліт…

Падіння.

Не невагомість.

Не паріння.

Тяжіння

І тверда земля.

Приземлення…

Як відчуття?

Вона чекала на мене біля виходу з ВІП-зони. Вища за мене. Старша за мене. І, як виявилося, та, що більше йому підходить. І не тільки за розміром грудей та довжиною ніг.

Все ще не могла згадати де її бачила. Мене це напружувало і я посилено перебирала не тільки ногами, які були наче дерев’яні й важко рухалися, а й звивинами, які важко сприймали все, що зараз відбувалося або відмовлялися це робити. Після розмови з Дем’яном все давалося важко.

Панянка заступила мені дорогу й пройшлася по мені оцінюючим поглядом. Їй було легко дивитися на мене зверху вниз.

- Ти ж Уля? – тицьнула в мій бік пальцем з довгим манікюром. Вона не тільки дивилася зверхньо, а ще й так само посміхалася. Моя відповідь їй була не потрібна. Вона знала хто я й демонструвала свою обізнаність. – Дитинко, навіть не намагайся, ти не потягнеш його забавки.

- А ти виходить тягнеш?

- Як бачиш, - знизує плечима.

- І як давно?

- З Нового року, але знайомі ми значно довше, - боляче б’є, наче списом, в саме серце. Мені вже не хочеться нічого чути. Больовий поріг пройдений і кожне наступне слово наближає до больового шоку. – Він хлопець активний... і друзі в нього теж нівроку. Всі люблять та вміють… - робить багатозначну паузу й продовжує свердлити мене очима, наче хоче переконатися,  чи добре я чую та правильно розумію. І це ще гірше за слова. - До речі, а як близько він знайомив тебе зі своїми друзями? Та не дивись ти так перелякано! – змахує рукою та голосно сміється. - Сонечко, тобі самій ще з ляльками гратися, а не з такими хлопцями, - другий спис входить ще глибше. – Хотіла тебе попросити… - знову тицяє в мене своїм пальцем, в цей раз вже торкаючись мого плеча. Відмахуюся від її руки та роблю крок в бік, а вона знову кривить губи – посмішкою це не назвеш, й нахиляється до мене ближче. Від її солодкуватих парфумів починає нудити. – Ти телефонуй йому частіше. Він тоді ненаситний, - її сміх все ще лунає, коли я йду, а охоронець ховає посмішку, коли проходжу повз. Він теж все чув.

Моє обличчя горить, як і всі нутрощі. Токсини, які щойно потрапили в мій організм, надто сильні й він з такими ще не знайомий, перевіреного способу боротьби ще не знайдено.

Хочеться забути цей день й викреслити його з життя.

Роблю навпаки. Біль допомагає тверезо мислити.

Даю собі обіцянку більше йому не телефонувати. Ніколи. Хоча дуже хочеться висловити все, що крутиться на язику.

Вважала себе винною. Мене з’їдало сумління. Жадала його пробачення й хотіла вибачитися.

Звісно, вірити у всьому цій фіфі не варто… Але… як же це боляче!

Думала, що завдала йому болю й він страждає. Саме так… Ага-ага. Все це було тільки в моїй уяві. В реальному житті все не так. Він одразу знайшов з ким можна поділитися. Він же в нас он який активний…

А мені ще було незручно перед його дівчиною! Незручно! Пф-ф-ф!

Їй було зручно з викликом дивитися мені в очі й одночасно засовувати руку йому в штани, а іншою мацати дупу. Цю картину я застала невдовзі біля пожежного виходу, недалеко від туалетів. Йти туди одразу перехотілося, проте різко потягнуло додому. Що ще я зможу тут побачити, якщо залишуся?

Якщо я, дурненька, думала, що всі мої сили пішли на розмову з Дем’яном, а потім з його фіфою. Якщо мені здалося, що компанія подруг допоможе відволіктися, щоб остаточно не збожеволіти. Якщо вважала, що зможу й далі знаходитися в цьому місці й продовжувати вечір. То ця несподівана зустріч миттєво спростувала всі три припущення. Вона опустила мене на землю й примусила побачити те, від чого відверталася.

Ось ціна. Наших рішень. Нашого вибору.

Він не був тільки моїм. Ані вибір, ані Дем’ян. Це я, наївна, якийсь час ще в це вірила.

Вони були знайомі. Вони разом з Нового року. Вони підходять одне одному.

А я – це чужорідне тіло, яке випадково потрапило в один з його органів. Як і він виявився чужорідним для мене, але, як з’ясувалося, примудрився залізти надто глибоко та інфікувати весь організм.

Здавалося б, порадій за них та забудь. Радіти не виходило. Забути сказане та побачене теж. Єдине, що вийшло, не плакати. Пару разів можна не враховувати. Це від несподіванки та надлишку почуттів.

Залишатися там ми не стали й разом із дівчатами поїхали до мене.

Довго гомоніли про все. Я розповіла про свою спробу та невдачу. Почула одкровення від Соні та Мар’яни.

Дівчина Дем’яна працює в клубі, куди ми постійно ходили і в якому хлопці щось часом робили. Ось чому її обличчя здалося мені знайомим. Вона говорила правду – вони давно знайомі. Наскільки близько й як давно – краще не думати. Хоча що тут думати? Соня з Ніком їх неодноразово бачили, а Мар’яна каже, що ця дівчина кілька разів їздила із хлопцями у відпочинковий комплекс. Ця Віка не збрехала й про друзів теж.

Це ще одне підтвердження, що вірити беззастережно не варто нікому. Що всі брешуть, а вічного немає нічого. Час вже це прийняти, щоб більше не наступати на ці граблі. У дорослому житті дива не передбачені. Все закономірно.

Можливо, мама права й Дем’ян невиправний, й рано чи пізно це повинно було статися, й він би відправився у своє звичне життя. Він з нього й не виходив. Чоловічий клуб, поїздки з друзями у відпочинковий комплекс… Можливо це я розвісила вуха та вірила, що все не так. Від таких думок боляче. Вірити в це не хочеться. Але й обманюватися теж.