74 глава

Дем’ян

Вона сьогодні сама. І вдома. В цьому переконався. У вікні її кімнати горить світло.

Батьки відсутні. Лора ще вчора поїхала додому й повернеться не раніше, ніж за тиждень. Мар’яна після нашого з Миром повернення в місто ночувала в нашій квартирі тільки один раз й весь інший в неї, також поїхала. Хоча Мар’яни вже немає в місті, вона завжди все знає та охоче ділиться. Маю підозру, що це не через свій довгий язик. Ця мала вміє бути мовчазною, коли це потрібно й завжди була гарною подругою.

Мене досі криє після нашої останньої зустрічі. Я до сих пір не можу позбутися думок. Це «що, якби» доконає мене остаточно, як й інші питання. А ще вона припинила мені телефонувати. Жодного дзвінка. І ця тиша мене теж бісить. Постійно знаходжуся на взводі. Думав попустить, дав собі тиждень. Ні фіга. Не діє.

Не встигаю прибрати палець від кнопки дзвоника, як двері різко відчиняються.

Вона здивована. Я витріщаюся.

Забув все, що збирався сказати. В голові нові питання. Якого вона це зробила? Для чого обрізала волосся? Ще й так коротко? Зараз воно ледь прикриває шию.

- Зайдеш? – Уля відступає вбік. Відмираю й проходжу в квартиру. За цей час тут нічого не змінилося, крім нас. – Вирішила змінити… зачіску, - вона помітила мою реакцію.

- Радикально, - ми не проходимо.

- Хотілося змін.

- І що це змінило? – так і стоїмо в коридорі, недалеко від вхідних дверей.

- Мені стало легше.

- Мені більше подобалося довге.

- А ще тобі подобаються білявки. То що? – вона складає руки на грудях, а наша розмова якось не складається. Здається, на взводі тут не лише я. – Ти щось хотів?

- Ти кудись поспішаєш?

- Це ти дуже зайнятий. І, взагалі, зайнятий. Вирішила тебе не затримувати, - вона злиться, хоча право на це, як мені здається, маю лише я.

- Мені здається, ти горіла бажанням… поговорити. Передумала? А я маю час та із задоволенням послухаю. Теж маю кілька питань… - роблю крок до неї, вона відступає. Впираюся в стіну руками, а вона спиною. Її простір обмежений. - Може чим пригостиш?

- Ти мене ні з ким не переплутав? – градус підвищується. Її очі блищать та кидають блискавки, слова сповнені люті, якою й б’є мене. – Руки прибери. І відійди.

Вловлюю все до останньої іскри й запалююсь.

- Що так? – нахиляюся нижче. - А раніше тобі наче подобалося.

- Відійди від мене, - холодно карбує та звужує очі. Морозить поглядом, а я все ще на запалі. Від різниці температур напруження зростає до максимуму. І це веде до руйнації…

- Ти була з ним?

Серце розганяється та завмирає.

І падає, коли вона, дивлячись прямо мені в очі, відповідає.

- Так, була, - б’є мене струмом.

Здається, вся кров миттєво перетворюється на лаву й починає кипіти. А потім різко щось обривається. Майже фізично відчуваю, як всередині щось починає тріщати, розхитуватися та руйнуватися. Очі застилає пелена, дихання стає рваним, кулаки стискаються. Стискаю язик зубами до металевого присмаку, аби не сказати щось, що потім неможливо буде виправити. Коротко киваю головою, опускаю руки та відступаю. Вона мовчить. Відчиняю й зачиняю двері. Спускаюся сходами. Ліфт працює, але я його повільний рух не вивезу.

Мені потрібно охолонути. Терміново. Охолодження – єдине, що може врятувати. А мені є, що рятувати. Навіть зараз це розумію. Чи вистачить тільки сили?

Штовхаю двері та виходжу на свіже повітря.

Нічна прохолода торкається розпеченої шкіри обличчя.

Руками тру скроні й міцно заплющую очі. Намагаюся контролювати думки та дихання.

В машині повинна бути пляшка води. Концентруюся на своїх діях, а не на почуттях.  Витягую з кишені брелок,  швидкими кроками долаю до автівки відстань, знімаю з сигналізації та відкриваю задні двері. Пляшка з водою виявляється за водійським сидінням і майже повна. Відкручую кришку, роблю пару ковтків, переводжу подих й, нахилившись, решту виливаю собі на голову. Порожню пляшку кидаю на сидіння, а руками струшую залишки води. Витираю руками обличчя, розправляю плечі та роблю глибокий вдих.

Декілька разів струшую головою, намагаючись позбутися важких крапель та думок. 

Дідько! Як вирвати це кляте почуття до неї з серця? І чи вдасться вирвати та не здохнути самому?

Сідати в такому стані за кермо не варто. Тому, відкинувшись на сидіння, деякий час просто сиджу, заплющивши очі.

Всередині все вирувало. Я злився. На неї, на себе, на світ.

Але я дихаю, світ не припинив існувати, життя триває.

Увімкнув телефон, набрав Віку.

- Я приїду.

Менше, ніж за годину мені відчинила двері білявка з довгим рівним волоссям. Світла шкіра, яскравий макіяж. Тіло виставлено на огляд – короткий чорний халат, наче рамка, тільки для обрамлення. Солодкі парфуми. М’яке світло. Широкий простір для дій.

- Я тебе чекала, - солодко промуркотіла й зачинила за мною двері.

Одразу потягнулася руками до застібки на моїх джинсах. Дивився, як вправні пальці швидко із нею пораються. Так само швидко вони впоралися з поясом халату й скинули його з плеч. Він впав на підлогу. Я загарчав та репнув зубами. Тонка смужка чорного мережива різонула не тільки очі. Шматувала по-живому.

- Скидай! – торкатися не хотілося.

І, як виявилося, її теж…

Вона зі всім впоралася сама. Вона наполеглива й в неї завжди виходить.

Я теж наполегливий, але з моєї голови нічого не йшло.

- Ні, ти реально вважаєш, що вона зрадила тебе, а ти її ні? - Миро відверто стібався. Я дозволяв, хоч і скаженів. Ми були тверезі. Випили лише по келиху. – Ну, хоч тепер буду знати, як виглядає целібат. І неадекватний стан теж. Дем, ну серйозно… Увімкни голову… Ну, ж бо! За твоєю логікою, якщо б вона обрала якогось рандомного чувака, а не того вилупка, то це було краще і зрадою не було. І, якщо б ти порав Віку й всіх інших із почуттям – от тільки тоді то було зрадою. Піпець! Що в твоїй голові?