73 глава

Дем’ян

Ти граєш, а я все тебе чекаю.

І де та грань? Намацуєш межу?

А зараз я за неї вилітаю.

На швидкості, як тачка з віражу.

Несусь та відпускаю гальма.

До біса цей розтрощений метал!

Хто вигадав це довбане кохання?!

Я б не розбився, якби не літав…

Гадав, почне просити або заплаче. Ні хрі-на! Не дочекався!

Лише дивилася так, що шкіра горіла, наче її живцем із мене здирають. І серце одуріло билося, хоча вважав, що від нього нічого живого вже й не залишилося. Вирішила випалити й залишки того живого? Чи хоче, аби повірив, що вміє оживляти мертве? Знову не вгадав.

Їй потрібно було моє пробачення. На біса воно їй? Просила б одразу благословіння. Я б дав. А пробачити…

Серце лупило мені в ребра – вимагало, аби його почув, аби послухав. Билося, як той птах… Але всі дурні померли ще у попередньому рівні цієї гри. А розумні керуються виключно розумом й чхати хотіли на чиїсь бажання та цей орган. Розумні зараз попрощаються та забудуть. І голос, і погляд, і її. І цю зустріч. І цей подарунок, щоб там не було, пожбурять, відправлять у смітник. Так і зроблю.

Подарунковий пакет летить у найближчий.

Підіймаю очі й зустрічаюся ними з Миром. Сам здогадався, що йому краще вийти та все пояснити.

- Ти знав! – я не запитую, бо одразу це зрозумів. Як тільки всі враз замовкли за столом. Як тільки рука Вікторії смикнулася на моєму стегні. Як тільки побачив усмішку, що пробігла обличчям Мира. Як тільки моє обличчя спалахнуло, а венами понісся окроп. Я вже знав, кого побачу. – Якого біса, Миро?! Ти ж не здивувався?

- Не здивувався… Не влаштовуй тут шоу! - він теж підвищив голос й підштовхнув мене ближче до огорожі й подалі від столиків. Відвідувачі закладу, які сиділи на терасі й хотіли додивитися другий акт, провели нас поглядами. Ну й чорт із ними! - Я знав, що вони знову почали спілкуватися. Бачив її в Мар’яни, коли приїхав по речі…

- Якого… мовчав?

- А ти б… погодився тоді? Що мовчиш? Знаєш, що ні! І я це знав!

- Не роби так більше! Ніколи… - зачепив його плечем та пішов. Хотілося швидше забратися з цього місця. З цього закладу. Подалі.

Поїхали в клуб. Але там я теж довго не затримався.

Віка вирішила докинути.

- Це ж була твоя колишня? - їй взагалі потрібно було мовчати…

- Тобі підказати чим зайняти рот?

- У тебе гарний генофонд, а ти ним розкидаєшся.

- Ага, гарний… тому не розкидаюся… Збиратимеш.

Відтанцював її жорстко. Не допомогло. Хоча вона й намагалася.

Їй не потрібно було сьогодні там бути. Не потрібно було тягнутися за нами на терасу. Не потрібно було щось коментувати та намагатися змінити. І не потрібно було виносити вирок. Колишня…

Мені теж не потрібно було.

Ані дивитися. Ані слухати. Ані…

Нащось притягнув цю фігню додому…

Потрібно це виправити. Витягнув  з кишені ту коробку, що віддавила вже всі… нервові закінчення.

Кинув у смітник.

Перекинув в себе склянку міцного й налив ще. Хотів нічого не відчувати. Позбавитися від всіх думок.

Алкоголь не брав. Ні розслаблення. Ні знеболення.

Від питань, що крутилися в голові, вона й сама почала крутитися.

Потрібно було запитати. Ну, було ж цікаво. От на хріна їй моє пробачення?

Скільки днів жила ж без нього.

Сто вісімдесят дев’ять бісових днів!

Так, він рахував. Добре рахував. І пам’ятав все теж добре…

Знову той утирок її кинув? Тому прибігла? Чому тоді не сказала, що хоче повернути? Чому змовчала? І що це за цирк з подарунком? Нащо саме зараз вирішила віддати? Ще й особисто… Відправила б поштою. Або почекала б до наступного Нового року.

Потрібно винести з дому сміття… Зробити це прямо зараз. Тоді нічого не буде муляти.

Підводжуся та прямую на кухню. Тягнуся рукою, аби висмикнути пакет. На купі сміття сірий оксамит виглядає чужорідним тілом. Як прибулец… Хапаю відро цілком. Спускаюся ліфтом. У скронях гепає пульс, роздратування зростає, рухи рвані. Хочеться пожбурити те відро… якнайдалі. Прямую до баку.

Нехай хтось інший порадіє, коли знайде. Щоб там не було, може ця річ когось й справді зробить щасливим. Як і обручка… Сподіваюсь, її хтось таки знайшов. Запустив нею того дня в бік мусорних баків одразу, щойно вилетів з її під’їзду. Впала десь у кучугур. Не долетіла…

Тоненький обідок з малим камінчиком… Який так і не став…

Яким же бовдуром був! Наївно вважав, що мого кохання вистачить на двох, що я сам зможу витягнути наші стосунки, що це мені під силу.