72 глава

Уляна

Прискіпливо оглядаю себе у дзеркалі. Я ретельно підбирала одяг на сьогоднішній вечір. Зупинилася на чорній легкій сукні. Мій улюблений А-силует, довжина до середини стегна, відкриті плечі, високий комір-холтер з довгими кінцями, що зав’язуються ззаду на шиї. Тканина прозора настільки, щоб розгледіти обриси ніг, означити наявність білизни та зберегти інтригу, не виставляючи її всім на показ. Вона тільки натякає, що та присутня. Нижня її частина, так точно. Верхньою я вирішила знехтувати. Крій сукні й так дає зрозуміти, що краще вже без неї. Моя засмага гарно підкреслює переваги вдалого крою. Мінімум косметики – тільки туш та блиск для губ. Волосся зібрано у недбалий високий пучок. Сережки-протяжки доповнюють легкий образ принцеси.  Босоніжки на зручній платформі та з ремінцями, що добре фіксують ногу, натякають – вона готова побігати. За кимось чи від когось - буде залежати від обставин. Які сама вона й організує. Ця думка змушує посміхнутися. Спонжем стираю нюдовий блиск і впевнено наношу замість нього помаду. Губи розцвітають яскравим маковим цвітом. Вже від дверей повертаюсь в кімнату за браслетом, нехай сьогодні він теж буде зі мною.

- Так краще! – підморгую дзеркалу й, схопивши свою чималеньку сумку, вирушаю на зустріч.

Напевно знала, що зустрінемося із подругами, а про іншу зустріч… Просто йшла вперед.

Цю зустріч організовувала Мар’яна. Домовилися про неї ще тоді, коли збирали на квартирі речі. Змовилися – так буде вірніше.

Нещодавно Дем’ян відмічав свої двадцять п’ять - традиційне сімейне свято, чоловічий клуб та заміський комплекс із друзями. Мене не здивував такий вибір. Скоріше, він був традиційним. В нашому місті він теж має друзів – з ними вони сьогодні збираються у доволі популярному закладі. Під приводом прощання із подругами й щоб бути під пильним наглядом братів, Мар’яна вмовила Мира забронювати столик й для неї.

Це дійсно буде прощання. Дівчата з’їхали з квартири. Мар’яна поки що живе у квартирі, що орендують хлопці. Ті близько двох тижнів все одно були відсутні у місті. За пару днів вона вже поїде.

Лора поки що живе в мене й активно шукає нове житло. Вони із Сонею захистили дипломи та склали іспити для вступу в магістратуру.

Дем’яна із Днем народження привітала голосовим повідомленням. Інших шансів він мені не надає – телефон озивається до мене тільки гудками. І це теж непогано. Він все ще не хоче мене чути, але хоче знати, що мені є що йому сказати.

Свій цьогоріч ніяк не відзначала. Жодних приводів для свята. А ще із кожним днем все більше сумую за бабусею. Чим більше проходить часу, тим стає складніше та тим гостріше відчувається її відсутність.

Маю проблему. Потрібно повідомити про втрату Олесі Степанівні, але як це зробити, я поки що не знаю. В неї хворе серце. А ще я поранила серце її онука. Про свою хворобу та перебування в лікарні бабуся їй нічого не казала. Останнє, що вона знає, це будівництво на дачі.

Це будівництво - єдине, що мене не зачіпає. Тато сам дає цьому раду. На нас із мамою тільки збір ягід. Подруги їздили зі мною пару раз й теж допомагали.

Перша наша зустріч із Сонею відбулась у дівчат того ж вечора, коли приїжджав по речі Мирон. Тієї ночі ніхто з нас не спав. До ранку ми встигли перебрати на зубах не тільки одна одну, а й хлопців. Язики боліли, ми були готові підкинути їм ще роботи, але рятівний сон прийшов раніше, ніж оніміння.

З подругами я намагалася зустрічатися регулярно й не відмовлялася від можливості проводити разом час. Тим більш, що це була допомога з переїздом, поїздки на дачу, шопінг та посиденьки у Соні або в мене вдома. Ми надто скучили і багатьом з нас компанія зараз була необхідна.

Роботи в мене зараз було небагато. Ми готувалися до нового буму, який почнеться, коли люди почнуть повертатися з відпусток, збирати дітей до школи, а студенти почнуть збиратися.

Вже маємо велике замовлення на форму для дівчат від гімназії, в якій навчається старша донька Віктора – того славнозвісного родича Лілі й нашого з нею компаньйона. Наприкінці навчального року Ліля з його дружиною відвідали загальні батьківські збори й продемонстрували на них наші зразки. Маємо новий напрямок робити та нові ідеї. Мені подобається те, чим займаюсь, тому працювати неважко.

Важко зробити наступний крок. Але очі бояться, ноги несуть.

Вони й принесли мене.

Дивно, що Дем’ян обрав саме це місце. Звісно, воно знаходиться недалеко від місця, де вони живуть, але… Можливо, його я теж знаю не настільки добре, як мені здавалося.

Як і очікувала, людей було багато. Вечір п’ятниці, заклад популярний, недалеко від Центру. Тут я була вперше. З дівчатами домовилися зустрітися всередині.

Всередині панувала атмосфера розслаблення та шику. Неонова підсвітка створювала чудернацькі образи та поєднувалася з люстрами у стилі бароко. Шоколадні та пісочні тони домінували у цьому багаторівневому просторі. М’які дивани та стильні барні стільці його ділили, а лаунж музика його наповнювала. Все це поєднувалося  в єдиний великий простір для відпочинку та релаксу.

Дівчина-адміністратор провела мене до нашого столика, сама б я довго шукала подруг й швидше б знайшла якісь пригоди для себе.

Я прийшла не остання. Поліни ще не було. Ми привіталися з дівчатами. Вони вже замовили якісь коктейлі й запропонували мені щось обрати для себе. Ризикнула спробувати один з авторських з помірним вмістом алкоголю. Заклад пропонував доволі велике меню напоїв, як алкогольних, так і безалкогольних та їжі європейської та східної кухонь. Хоч я і помітно нервувала, але на відсутність апетиту не скаржилася, тому їжу разом із подругами теж замовила.

Потягувала свій коктейль, спілкувалася та постійно крутила головою.

- Ти їх не побачиш, - не витримала Мар’яна.

- Вони ще не прийшли? – я приїхала біля сьомої, заклад працює до ранку й мене б їх відсутність не здивувала.

- Всі вже тут.  Він теж… - подруга багатозначно витримала паузу.