71 глава

Уляна

Слова – велика сила, а я зараз знесилена. В мене їх зараз знову не вистачає – ані слів, ані сліз. Все вичерпано. Навіть думки та дихання пригальмовані й притишені. Втома та апатія розповзлися тілом та знерухоміли. Порожнеча бринить у повітрі, захоплюючи нові кола. Пустка.

Сам на сам із собою.

Почула себе нарешті? Відчуваєш? Що саме? Порожнечу? Чи є ще щось?

Воно є. Існує. Вже давно проросло та набралося сили. Саме воно й не давало спокою.

ПРОЗРІННЯ.

Для того, аби добре бачити, одного зору замало.

Розуміння. Воно теж, виявляється, потрібне.

Побачити, розпізнати, зрозуміти. А потім ще набратися сил та сміливості осягнути.

Саме зараз я це і роблю. Дивлюсь на все, що зробила. На результат свого вибору та дій. Осягаю.

Красиво? Так воно виглядає? Люба, а ти нічого не переплутала?!

Так, я переплутала геть усе. Я відповіла не на кохання, яке мені подарували, а на телефонний дзвінок.

І себе подарувала людині, що вміє любити тільки себе.

Зі мною ділилися теплом тоді, коли я його найбільше потребувала. Я брала, звикла користуватися  ним, наче воно невичерпне. А воно вичерпалося. Тепло, до якого я так звикла більше не надходило. І це стало настільки сильно відчутним. Турбота, в яку мене огорнули, теж зникла з мого життя. Радість. Приємні сюрпризи. Увага. Довгі розмови. Обмін думками. Прогулянки разом. Поїздки. Перегляд фільмів. Інші спільні моменти.  Важливе та дрібниці, які теж,  виявляється, дуже важливі.

Все це, наповнюючи моє життя, робило мене щасливою.

Вода має формулу. Щастя, виявляється, теж.

Краса не в самому моменті. Вона не у формі. Вона не у конкретному віці. 

Це наповнення…

Я переглянула і наповнення коробки, що зберігалася у моїй шафі.

Дещо потрібно було теж нарешті віддати…

І дещо зробити теж було необхідно.

Цього вечора ми з Лорою ділилися не тільки думками та сумнівами. Ми говорили про свої страхи та очікування. Здається, це зараз було потрібно нам обом. Нам обом доведеться починати новий етап й приймати нові умови. Нам обом знадобляться і підтримка, і сили.

Лора запитала мене чому ж все-таки тоді я не зупинила Дем’яна.

- Йому потрібна була конкретна відповідь та дії. Мені потрібно було більше часу й менше тиску. Я не була готова до такого важливого кроку. Для цього потрібно бути впевненим не тільки у своїх почуттях, а ще й у собі та своїх бажаннях.

- А що із бажаннями?

- Як не дивно, всі свої бажання я могла озвучити тільки Дем’яну. І ніколи б не змогла озвучити Гордію. Можливо, він зі мною теж не міг або боявся бути собою. Досі не розумію, Гордій і раніше був таким чи він так змінився?

- Думаю, ти завжди надто його переоцінювала. І свої почуття до нього теж. Може проблема в цьому?

- Я теж сильно змінилася? Чи то із Дем’яном я була інша? Чому мені із ним не було так важко?

- Можливо тому, що він більш дорослий та досвідчений? Чи питання не тільки у віці?

Темрява приховує наші обличчя. Темрява допомагає бути відвертими.

- Поруч із ним я могла літати. Хотілося підніматися вище. Я відчувала бажання й мала на це сили. Хотілося наздогнати… І, якщо бути чесною до кінця, мені здавалося, що не встигаю, що йому доводиться мене тягнути. А я не хотіла, щоб мене кудись тягнули. Я часто згадувала твоє порівняння з чемоданом. Я не хотіла відчувати себе тим чемоданом. Можливо, проблема не стільки у віці, як у швидкості? З якою рухаємося по життю, приймаємо рішення…

- А може проблема в тому, що хтось занадто багато думає? – Лора перериває черговий водоспад моїх безкінечних питань й повторює те, що я вже колись чула…

- Або недостатньо чи запізно…

- Ти так зжуєш себе остаточно. А нам завтра рано вставати. Як ти поїдеш пережованою? Ти ж не проти, якщо я сьогодні ляжу в цій кімнаті?

Звісно, я була не проти.

Я була вдячна Лорі. Вона надала мені можливість побути на самоті, залишаючись поряд. Вона не заважала, лише в черговий раз допомогла.

Квартира викликає стільки спогадів… Вони так яскраво виринають в пам’яті. Все це лягає на моє почуття провини й здається непідйомним. Боляче бачити, як з місця, яке так багато пам’ятає та означає, ці спогади зникають   – одні в коробки, інші в пакети для сміття, долю деяких все ще не визначили. Мені шкода, що разом із ними зникне з нашого життя так багато всього.

Бачу, як боляче подругам. Не я одна це відчуваю.

Мар’яна все ще мовчить, але хоча б не уникає мене та не ігнорує. Ми разом із нею розбираємо речі на кухні. Вона перебирає й сортує, я загортаю та спаковую.

- Це Дема… - її голос лунає так несподівано, що здригаюсь. Переді мною з’являється кухоль. Великий, чорний, вкритий білими смугами, що пересікають його під різними кутами. – Хочеш, візьми собі… або віддай.

- Кому? – від несподіваної пропозиції, мої розумові процеси відчутно гальмують. Мар’яна розуміє це по-своєму й знову хапається за кухоль.

- Якщо не хочеш…

- Хочу! – я так голосно вигукую та так різко хапаюся за нього обома руками, що сіпається вже вона. Дивимося одна на одну, але жодна не відпускає. – Будь ласка, Мань…

- Я сама тебе приб’ю, якщо зробиш йому боляче… Цим кухолем і приб’ю… - на останньому слові її голос втрачає войовничість та ламається. Мар’яна схлипує, відпускає руку та кидається до мене в обійми. – Ти-и-и… - вона притискається до мене й починає ридати, наче світ зупинився. Обіймаю, не відпускаючи з рук чорно-білу посудину.

Коли з магазину повертається Лора, ми з Мар’яною обидві згорьовані та заплакані сидимо на підлозі в кухні. Лора нічого не питає. Просто заходить та сідає поруч. Кожна з нас мовчить про своє та про спільне. Щось згадує, про щось жаліє, але, впевнена, кожна з нас хоче щось повернути…

- Ви всі стільки всього наробили… - Мар’яна знесилено відкидає голову та спирається на кухонну шафу. – Не думаю, що можна щось виправити… Надто далеко все зайшло.