70 глава

Уляна

Жодних сліз.

Ніякого каяття.

Свідоме рішення.

Моя відповідальність.

Втрата ілюзій.

Це моє життя.

Життя без тебе.

Моя нова реальність.

Тут не було проблем, всі вони залишалися там, зовні.

Можливо секрет цього місця був в тому, що змалечку найчастіше я бувала тут з бабусею та дідусем, це місце пам’ятає мене маленьку й бачило, як я росла. Кожен куточок тут сповнений спогадами та просочений любов’ю та турботою. Мені тут добре. Здається, що й досі поруч ті, кого любиш. Що ось-ось бабуся покличе мене їсти, а дідусь запитає чи бува не я знову десь заховала секатор. Так, я не любила, коли щось відрізають… А згодом навчилася робити це сама.

Ось вчора відрізала. Вночі давала раду емоціям та думкам. А вже зранку замовила таксі та поїхала на дачу.

Тут завжди панували тиша та спокій, відмежовуючи від шуму та галасу великого міста. Сюди ці звуки не долинали й виникала ілюзія, ніби знаходишся на великій відстані від нього.

Більшість ілюзій ми створюємо самі або дозволяємо собі в них повірити. Ця лише черговий приклад. Насправді дачне товариство знаходиться у межах міста, недалеко від Кільцевої.

На дачі зараз не так тихо та спокійно, як зазвичай. І все одно затишно.

Тиждень тому поновили роботи. За час, що я тут не була, вони значно просунулися. Закінчують кладку другого поверху. Будинок буде значно більшим за старий, який простояв тут двадцять років, а розібраний був за пару днів.

Тато сьогодні закінчує викладати доріжки. Я попросила його залишити мені невеликий проміжок, хочу викласти дату. Її потрібно закарбувати у камені.

Старими доріжками за всі минулі роки я намотала не один десяток кілометрів. Завжди була непосидюча. Хоча ділянка в нас невелика, але мені завжди здавався цей шлях нескінченним.

Це було дійсно так, бо ніколи не можна було сказати де закінчується доріжка й знайти її кінець. Вона починалася від в’їзду й ним замикалася. А це місце могло бути як кінцем, так і початком. Все залежало від того, як станеш – куди повернешся обличчям, а до чого розвернешся спиною. Про цю дивину знала ще маленька Уля. Про неї нарешті згадала доросла я.

Вмовила батьків вкласти нові доріжки на місці старих. Тоді ми збережемо не тільки великий кущ жасмину, як хотіла бабуся, а ще й цю таємницю доріг. Колись я обов’язково поділюся нею зі своїми дітьми, якщо вони самі не здогадаються.

А зараз тільки дата 22.06... Яка різниця якого року? Головне пам’ятати, коли закінчилося-почалося. Коли нова доріжка перейняла секрет та силу старої. Тільки у нової з’явився ще один секрет. Як не становись, куди обличчям не повертайся – ти все одно залишаєшся між черешнею та полуницею.

Бабуся б була задоволена, їй би сподобалося.

Задоволена результатом, мию руки, беру свій диво-кошик та йду збирати полуницю. Пізніше полізу на черешню, зверху вже точно можна збирати.

Ввечері, якщо залишаться сили, зроблю десерт, якщо ні, то поїмо з Лорою фрукти з морозивом.

Домовилися, що вона приїде сьогодні та перевезе частину своїх речей. Залишила їй ключі, зможе приїхати, коли їй буде зручно. Завтра поїдемо до них, допомагатиму дівчатам збиратися. Сподіваюсь, що Мар’яна не буде мене уникати й ми поговоримо. Дуже цього хочу.

- Щоб дізнатися когось краще, потрібен не стільки час, як бажання. Ми з тобою наочний тому приклад…

- В яблучко! - Лора облизує ложку й націлює її на мене, заплющивши одне око. - Мушу визнати, твої таргани теж іноді кажуть розумні речі.

- Це тому, що я їх гарно годую, - теж облизую свою ложку. Ми прикінчили чергову порцію морозива й потрібно сходити на кухню за новою.

- Авжеж. Тільки давай зменшимо їх популяцію. Обіцяю з’їдати все сама, а ти можеш ще посидіти на своїй дієті. Може вони самі нарешті подохнуть або втечуть, - пирскаємо обидві сміхом.

Намагаємося поводитися тихо, аби не розважати ще й сусідів.

Лоджія давно стала улюбленим місцем для вечірніх та нічних посиденьок. Після денної спеки прохолода, що йде від лісу та його нічні звуки, діють наче чудодійний еліксир – умиротворяють та розслабляють. Думки та слова теж набувають іншого звучання.

Приношу нам ще морозива та холодного морсу з полуниці. Лора береться його розливати по склянках. Здається, ми обидві згадуємо частування в Олесі Степанівни, бо цей напій приготували за її рецептом. Розуміємо одна одну без слів. П’ємо мовчки. Кожна думає про своє.

- Не хочеш із ним поговорити? Можливо варто таки з’ясувати…

- Не бачу сенсу… - Лора обхоплює коліна руками та вкладає на них голову. Теж всідаюся зручніше та підкладаю подушку під спину. – Знаєш, мені здається ми давно віддалилися… мені іноді здавалося, що Тарас заздрить хлопцям, коли ті їхали розважатися, а він залишався зі мною, або коли ті перекидалися жартиками про свої походеньки.

- Ти ніколи не казала…

- Я сама собі в цьому не хотіла зізнаватися. Або боялася… Та й яка вже різниця…

- А якщо ти помиляєшся що до нього? Я завжди була впевнена, що Тарас тебе кохає і у вас ідеальні стосунки. Це було видно.

- А я дивилася, як ти побивалася за тим… як тебе криє… Порівнювала й думала, а чому  я так гостро не відчуваю? Що зі мною не так? Відверто кажучи, навіть без твоєї оцієї…

- Одержимості? Хибанутості?

- Ну, типу того… А якщо в нас це було ніяке не кохання? Звичка, прив’язаність, перший досвід та що завгодно… Дивись, навіть зараз я не помираю від відчаю… – вона знову приймається за морозиво. Здається, нам і цієї порції не вистачить, а хтось так і не визнає, що заїдає стрес.