69 глава

Уляна

І що ж мені треба?

Шматочок неба

З мого минулого,

Що вже пішло?

Того шматочка

Мені не вистачить.

Бо того неба,

як не було…

- Та яка різниця! – промовила вголос й висмикнула з полички білий лонгслів. Швидко вдягнула на себе, зібрала волосся руками та стягнула на потилиці у хвіст. Глянула на себе у дзеркало. Розправила спідницю. – Зійде!

Вскочила у білі мокасини та стряхнула головою. Хотіла поправити не тільки неслухняний хвіст, потрібно було відігнати непотрібні зараз спогади та думки, що так настирливо лізли у голову із самого ранку. Переслідувала думка, що все це вона вже колись пережила, все це вже було у її житті й зараз повторювалося знову. Ця думка настирливо дзижчала у голові.

Батьки на дачі. Лора поїхала збирати речі. Їм з Мар’яною за тиждень потрібно виїхати з квартири та повернути господарям ключи.  Вдома вона сама. Але, як і того разу, вона не хоче, аби він заходив. А ще між сьогодні й тим днем є відмінності.

Тоді вона хвилювалася значно більше. Тоді ще були якісь ілюзії та надія на те, що все це ще можна якось виправити. Зараз вже багатьох складових зі всього переліченого не існувало. Зараз вже все було інакше.

Хотіла знати, що він думає. І вже не боялася почути його слова. Вже не було чого боятися. Найстрашніше було не це. Вже знала. Найстрашніше, це коли вже не повернути…

Все інше – лише наступний крок. З таких кроків складається життя. І не має значення, вірний цей крок або помилково зроблений. Він зрушує з попередньої точки. Ти все одно продовжуєш рухатися. Вгору чи вниз. Вгору завжди важче. Вниз – швидше. Напрошується висновок, якщо зараз так важко, то це вже вгору? Але виборсатися з трясовини або багнюки теж важко.

То де я зараз? І куди далі? Потрібно було рухатися і потрібно було визначатися.

Навіть не пам’ятала чи казала Гордію, що бабуся померла. Якийсь час було взагалі не до розмов, а йому навряд чи було якесь діло до цієї інформації… Гірко посміхнулася. Ця гіркота швидко розійшлася всередині й очі знову запекло. Що ж, це був її власний вибір…

Гордій чекав біля під’їзду. Одразу кинулося в очі, як щойно побачивши її, він нервово скинув руку та занурив у волосся, пропускаючи вихори крізь розчепірені пальці. Він нервував.

- Привіт.

- Привіт, - осміхнувся до неї. Кутики губ швидко смикнулися й так само швидко він їх піджав. Вечірня прохолода разом з його поглядом мазнула по тілу. Погляд був оцінюючий, а прохолода приємною. – Гарно виглядаєш, - залишилося додати, не як у минулі рази й я б розтанула від компліменту.

- Угу… Пройдемося? – повітря було насичено ароматами липи, жасмину та трав. А ще асфальту, що грівся на сонці весь день, а зараз, як і ми, тішився прохолодою. Прохолода відчувалася й між нами… Ми рушили вже звичним для нас маршрутом, яким ходили всі ці роки, здавалося, тисячі разів. Ходили багато. А куди прийшли? - Ти хотів поговорити?

- А-а… Так… Ти казала про затримку… і що до Нового року… Ну, тобто… - Гордій підвів очі й впіймав мій кивок. Так-так, все вірно. Продовжуй! Я не збиралася йому допомагати й щось говорити за нього. Сьогодні я, як він. Уважно слухаю. А ще зупинилася й вже нікуди не йду. – То… розумієш… Мені залишилося довчитися останній рік. Ти теж… Ну, наче не збиралася… - він знову з надією глянув на мене. Вочевидь, надихнувшись спокійним виразом мого обличчя, продовжив більш впевнено, швидко вимовляючи слова. – Послухай, пізніше в нас будуть діти, скільки ти скажеш. Улянко, ти їх матимеш, скільки та коли захочеш. Але зараз… Зараз зроби щось… - він вичікувально та з надією дивився мені в очі. Там не було неба.

Як довго він готував цю промову? Те, що він її готував навіть сумнівів не викликало. Сам готував чи хтось допоміг? Як довго наважувався і скільки разів промовляв про себе чи одразу тренувався промовляти вголос? Він себе взагалі чув?!

Хлопець, який жодним чином не оберігався, який з першого разу так сміливо заявив, що усвідомлює, які можуть бути наслідки, зараз не просто був не готовий їх прийняти, він боявся вимовити те, що пропонував зробити. Мова не йшла вже про відповідальність, яку він не хотів ні брати, ні ділити, ні визнавати. Про ціну та вагу його слів теж можна було нічого не казати. Краще б йому вже було мовчати.

Я його почула.

- Вже… зробила…

Я зробила. ЗРОБИЛА ВИСНОВКИ.

Що він відчуває зараз? Він взагалі щось відчуває? Ну, окрім полегшення, з яким так голосно видихнув та якого не приховує. Навіть посмішка знову з’явилася разом із рум’янцем. І останній не від сорому, ні.

Хоча… я зараз теж, окрім роздратування та полегшення, мало що відчуваю.

Не знаю, хто мене зараз дратує більше – він чи дурна я.

А полегшення…

Це вже не мої здогадки. Не висновки, зроблені на підставі його дій. Це нарешті озвучено ним самим. Його думки, що нарешті набули форми й вилилися словами.

Він мене в черговий раз не розчарував. Він в черговий раз діє вже очікувано – пробиває дно.

Він так зрадів, що мені стало огидно, а він цього навіть не помітив.

Певно настав час згадати… Не дарма ж Лора обізвала мене стервом та сукою. Цілком заслужено, між іншим.

Я теж непогано навчилася мовчати. Тому промовчу.

Він зробив вибір. Йому ж нецікаво почути, що саме я зробила, коли та як. Що думаю та як почуваюся. Йому не цікаві деталі. Нащо закидати людину зайвою інформацією? Вона йому не потрібна.

Я його нарешті почула. Він мене не захотів.

Нехай живе з цим та домислює. Як це довгий час робила я.

В мене залишилося до нього єдине питання.