68 глава

Уляна

Негода пройшлася й моїм життям.

Ця ніч змінила його остаточно.

Цієї ночі бабусі не стало…

Вважала, сприймала та відчувала її найріднішою для себе людиною. Вона єдина випромінювала стільки любові та тепла. Тільки її руки огортали так лагідно та м’яко, наче крила янгола.

Вона й була моїм янголом. Мудрим, люблячим, розуміючим.

Бабуся померла у лікарні. Заснула звечора і більше не прокидалася.

Так і залишилася із посмішкою на вустах – теплою, лагідною й такою рідною.

Вона більше не відчувала болю. І більше ніколи не сумуватиме.

Сумуватимемо ми. Й болітиме в нас.

Мама зателефонувала близько шостої ранку. Попередила, що за годину вони з татом приїдуть. Більше не казала нічого. І я їй потім була за це дуже вдячна.

Сама я цієї ночі так і не заснула. Проте багато про що змогла подумати.

Не знаю, чи спав Гордій. Він пішов, щойно дізнався про приїзд батьків.

Не утримувала. Не зупиняла. Не дивувалася.

Все зрозуміла одразу, щойно побачила маму…

Час став густим та в’язким. І я в це пірнула. Далі все сприймалося, наче через велику товщу води.

Себе відчувала висохлою річкою. Сліз не було. Тільки порожнеча. Глуха й болюча.

І очі хотілося міцно замружити.

Сльози з’явилися одразу й багато, коли потрібно було прощатися та відпустити. 

Не хотіла ані прощатися, ані відпускати.

Як вона буде без неї?! Як житиме? До кого зможе прихилитися?

- Мене ніхто так більше не любитиме. І я нікого. Щоб аж так…

Саме так і попрощалися.

Якщо потрібно буде назвати момент, коли я остаточно стала дорослою, назву саме цей.

Та ніч та наступні за нею два тижні - період у моєму житті, коли змінилося все.

Подруг не відволікаю. В них зараз фінішна пряма й здачі дипломів. Звісно, я не винна, що трагедії в нашій родині співпадають вже вдруге з найгарячішою порою у студентському житті. Але вже достатньо доросла, щоб навчитися думати про когось, окрім себе.

Про себе теж не забуваю. Нарешті приділяю увагу своєму здоров’ю. Пояснюю лікарю свою відмову від стаціонару та даю обіцянку виконувати всі його призначення та рекомендації. Приймаю ліки, п’ю трав’яні чаї та теплу мінеральну воду, дотримуюся дієти, не пропускаю прийоми їжі, зменшую кількість індивідуальних замовлень та уникаю стресу.

Уникати зовсім його не виходить, але телефонні розмови великого стресу не викликають, а все найгірше вже сталося.

Дуже вдячна, що зараз поруч зі мною була Лора. Це добре, що вона змогла приїхати. Із нею поруч не було тієї порожнечі, яку відчувала останнім часом. Із нею можна було говорити, аби не чути глухої тиші всередині. Із нею можна було просто мовчати, не втрачаючи можливості бути почутою.

Сиділи на лоджії. Ніч закінчувалася, а ми ще не лягали. Небо тільки починало сіріти. Світанок вже був десь на старті, а наш довгий день все ще не закінчувався. Ми намагалися надолужити ті півроку, що не спілкувалися. Можливо, нам здавалося, що зробити це потрібно найшвидше, аби більше нічого не упустити. А можливо, обом це саме зараз було вкрай необхідно.

Обидві змерзли, але повертатися в кімнату не поспішали, тільки тулилися одна до одної ближче та намагалися зайвий раз не ворушитися.

- Знаєш… мені тебе так не вистачало весь цей час. Стільки разів збиралася зателефонувати. І все не наважувалася. Думала, що казатиму, як почати. А ще… було соромно.

- За що тобі могло бути соромно? Це я повинна була соромитися. Це мені було соромно за все, що зробила…

- Припини. Ми теж повелися не краще… Найгірше, що жодна з нас не зробила нічого розумного. Всі, наче подуріли, - голосно зітхає та хитає головою й знову притискається нею до мого плеча.

- Бабуся казала «показилися»… - теж зітхаю. Пройшло півтора тижні… Мені все ще болить. І все ще не відпускає. Дуже її не вистачає. Дуже сумую за нею.

- Підходяще… - робить паузу і ми якийсь час мовчимо. - Ми ж ніколи раніше так не сварилися. І до чого це призвело?

- Тоді ми теж не сварилися. Ви намагалися до мене достукатися, а я намагалася від всіх закритися.

- Аби ми тоді не відвернулися від тебе, ти б не наробила стільки дурні…

- Тоді б ми не стали такими розумними, - хмикаємо та посміхаємося одночасно.

Розмова тече повільно й трохи ліниво. Розмовляємо тихо. Хочеться чути звуки, що долинають з лісу. Не хочеться порушувати той ритм та атмосферу народження нового дня. Якою б довгою не була ніч, якою б темною нам не здавалася, сонце неодмінно зійде й зробить це вчасно.

- Ти сумуєш за ним?

- Ні… - ми обидві знаємо, що це не так. – Не знаєш, як він?

- Ні, не знаю… - ми знову обидві знаємо…

Більше до цієї теми ми не повертаємося.

Нам є про що говорити. Ми знову говорили. І знову багато. Потрібно було заповнити весь той вакуум, що утворився після того новорічного ранку. Ми говорили, аби наповнити тишу життям. Аби не думати про втрати…

Соня із Ніком планують побратися наступного літа. Хочуть влаштувати подвійне весілля… Брат Ніка теж вирішив одружитися. Чекають, поки його наречена повернеться з Чехії, де їй залишився останній рік навчання. Нік казав, що їх мама завжди мріяла одружити їх в один день. В один день народилися, в один день пішли у садок, школу, універ, в один день і весілля. Припускаємо, що хоч до народження дітей та онуків вимог до такої синхронізації не буде.

Мар’яна чогось зненацька вирішила перевестися на навчання в рідне місто. Розумних пояснень цьому рішенню не надає. З батьками там жити теж не планує. Все це виглядає трохи дивно.

Наша Поля вся занурилася в роботу та свою інтернатуру. Каже, що на даний момент її серце вільне й нічого, окрім медицини її зараз не хвилює. Навряд чи це так, бо більше схоже що вона в когось закохалася. Попередні свої стосунки вона припинила. Нам сказала, що розійшлися за взаємною згодою, бо зрозуміли, що це не те. Але здається, що те, а точніше той, таки на обрії з’явився. Впевнена, що як тільки вона буде готова, ми про це дізнаємося.