67 глава

Уляна

Бабуся останнім часом нас непокоїла. Здебільшого час проводила на дачі, їй там було легше постійно знаходити для себе якісь заняття. По кілька разів на тиждень вона їздила до дідуся на кладовище, від дачі це було не так далеко. Подовгу сиділа біля могилки й розмовляла із ним. В ці моменти поруч із собою нікого бачити не хотіла. Говорила, що хоче побути з ним тільки удвох. Дуже за ним сумувала.

Ми намагалися якось розрадити. Батьки навіть заходилися будувати новий будинок на дачі. Думали, це допоможе їй відволіктися та долучитися до нових клопотів на улюбленій ділянці. Найняті татом хлопці із нею ладнали. Бабуся намагалася їх підгодовувати, вони їй чимось допомагати. Тато й сам взяв відпустку та був майже весь час поруч. Під приводом будівництва, батьки практично перебралися до неї. Від дачі до бабусиної квартири було близько, а від нашого дому кілометрів із тридцять.

Я теж намагалася навідуватися до неї не менше двох разів на тиждень.

За свій робочий графік тепер повністю відповідала сама. Окрім власних клієнтів та замовлень, яких вже мала багато, почала співпрацювати з братом Лілиного чоловіка. Із тим самим, що ледь не зіпсував Новий рік. Якщо б тоді знала, що впораюся із цим і без нього, менше б переймалася. Першого січня він не зміг до мене додзвонитися, але зробив це наступного дня. Вибачився за незручності й запропонував зустрітися, аби обговорити можливу співпрацю. Він мав площадку та можливості, а я вже деякий досвід та бажання. Ліля теж мала бажання долучитися. В неї добре виходило просувати товар. Всі підготовчі процеси завершили менше, ніж за два місяці. Ірину попередила заздалегідь й до кінця березня встигла виконати всі наші попередні домовленості. Зробили одна одній прощальні подарунки. Я для її доньки - костюм русалоньки, вона мені - круті ножиці. З дівчатками з цеху теж попрощалася – привезла їм торт та цукерки, а вони мені побажали успіху.

Успіх нам знадобиться. Звісно, важко починати, але поки що нам непогано вдається. Вважаю, що для мене це буде новим досвідом та новим кроком на шляху до повної фінансової незалежності.

Бабуся за мене раділа. Мама стримано сприйняла зміни. Їй не подобається те, чим я займаюся. В її баченні моє життя повинно виглядати інакше.

Бабуся теж так вважала. Тільки з приводу Гордія. Вона знала, що я його пробачила, але всіх інших подробиць не знала. Я не казала, аби не хвилювати та й хвалитися було нічим.

- Щось ти згасла, Улясю. І якась бліда, - при черговій нашій зустрічі сказала вона. – В тебе все гаразд?

- Все добре. Роботи багато, - від її уважного погляду важко було щось приховати. Я намагалася, тому посміхалася. – Чесно, в мене все гаразд. Щоб ти не турбувалася про моє здоров’я, може сходиш зі мною до лікаря? Тоді і я про твоє не так турбуватимусь, - мама просила вмовити бабусю пройти обстеження. Останнім часом вона й справді здавалася втомленою. Витягнути її до лікарні не вдавалося нікому. – Ти ж знаєш, я теж не люблю лікарні, але можу скласти тобі компанію. Можемо разом пройти обстеження та здати аналізи. Коли підемо?

- Ох, хитрунка! – обіймає мене й сміється. І я теж її обіймаю. І теж посміхаюсь. В її обіймах мені так добре й так спокійно. Огортають не тільки руки та її особливий аромат. Огортає тепло. – Це мати тебе напоумила? Ось із нею й сходіть. Їй теж не завадить.

- То може тоді всі разом?

Того разу вмовити її не вдалося…

А літо бабуся зустрічала в лікарняній палаті. В неї відкрилася кровотеча. Наступного дня її вже прооперували. Діагностували рак матки. Навколишні органи були вражені. Прогнози були невтішні.

- Бачиш, Улясю, в мене аналізи, хоч у космос відправляй, - жартувала вона, сидячи на ліжку в своїй одномісній палаті. Лікар щойно вийшов й ми залишилися втрьох. Бабуся, мама і я. – Що там на вулиці, знову похолодало? Як поїдете на дачу, подивіться, як там мої помідори? І полуницю потрібно глянути – щось повинно вже бути. І тюльпани біля абрикоса повикопувати. І нагадайте хлопцям, що вони обіцяли мені здоровий кущ жасмину не чіпати. Нехай доріжку з іншого боку кладуть. А малину біля старої вишні можна прибрати. Там гарне місце під альтанку буде.

Вона так багато говорила, а ми з мамою не зі всім погоджувалися. Ми не погоджувалися вірити. Ми не погоджувалися приймати. Їй тільки шістдесят один. Вона ще така молода. І вона так нам потрібна!

І намагалися при ній не плакати. І не плакали.

Вона завжди була така сильна. І мама теж. І я теж неодмінно такою буду.

Плакали з мамою завжди поза лікарнею.

І завжди порізно. Обидві сильні…

А іноді хотілося бути не такою сильною… І їй, мабуть, теж. 

З Гордієм ми того дня не розмовляли. Наступного теж.

В нього були екзамени. В мене бабуся у лікарні.

Мені було не цікаво, як він здає сесію. Мене зараз не цікавило нічого, окрім неї.

Я не згадувала й про свій панкреатит, а він про мене пам’ятав.

Одного ранку поїхати до бабусі вже просто не змогла. Очі розплющити теж було важко. Температура тридцять дев’ять трималася три дні. Гостра кишкова інфекція на тлі панкреатиту трималася за мене міцно, а мені потрібно було триматися від всіх подалі. А ще якось триматися самій. Від слабкості трималася переважно за стіну. Шлунок постійно звільнявся. Був вибагливим і робив це різними способами. Телефон тримати вдавалося не завжди. Я його не  відключала, сама відключалася. Телефонувала мамі, аби запитати те, що хвилювало найбільше. Аби не хвилювати її та бабусю казала, що зі мною майже все гаразд – температура невисока, легко збивається, інші прояви незначні.

Зателефонувала Максу, попросила купити мені ліки та мінералку і залишити все під дверима.

Думаю, Гордію повідомив теж він.

Я його не чекала. Прийшов тоді, коли температура почала падати. І я знову виглядала жахливо і у кімнаті був не зразковий порядок. І сил в мене зовсім не було.

- Ти захворіла?