66 глава

Уляна

Із подругою довго поспілкуватися не вийшло. Але цих тридцяти хвилин й візиту до лікаря було достатньо, аби знову відчувати під ногами ґрунт, а за спиною крила.

Нам обом хотілося сказати багато, а часу було обмаль. Говорили швидко, перебиваючи одна одну. Емоцій було стільки, що вони разом зі словами рвалися назовні. Ми говорили, сміялися, обіймалися й плакали одночасно. Добре, що з кав’ярні нас ніхто не попросив, а тільки додатково принесли ще по склянці води та ще одну коробку серветок.

Скоріше за все, для закладу, що знаходиться через дорогу від пологового будинку, така поведінка відвідувачів не в дивину.

Виявляється, для того, аби світ знову почав обертатися в правильну сторону, мені потрібно було просто зателефонувати.

Подруги чекали. І зовсім не моменту, коли Гордій мене кине. А коли я нарешті зрозумію, що крім нього в мене є і власне життя. З якого я сама викреслила все й всіх, крім нього. Я сама…

Вони чекали мого дзвінка. А я все відкладала і відкладала. Не дзвінок комусь із них. Я відкладала рішення. Я сама…

Вже вийшли з кав’ярні й ніяк не можемо наговоритися та розпрощатися. Поліна ще раз повторює, що нам із Гордієм потрібно обговорити метод контрацепції.

- Мені іноді здається, що краще розмовляти із радіо – більше шансів отримати відповідь.

- А не здається тобі, що ти в нас занадто самостійна та незалежна? Ти можеш приймати будь-які контрацептиви й бігати постійно здавати аналізи. Але простіше контролювати процес, ніж думати потім, як позбавлятися від наслідків. Презерватив – не панацея від всіх бід, але у вашому випадку точно допоможе. Це я тобі не тільки, як подруга кажу, а як твій лікар. Сподіваюсь, ти приймеш до уваги мою професійну думку? 

- Обіцяю. Я тебе почула.

- І знаєш що я тобі ще скажу? - ми вже підійшли до входу в приймальне відділення й зупинилися перед сходинками. – Як тільки відбувається щось важливе, ти замикаєшся. Мене це завжди бісило, а особливо тоді, коли ми всі накинулися на тебе, а ти просто мовчала. Ми ж розуміли, що ти нас не чуєш, бо ти вперта, немов баран. І замість того, аби сперечатися, як ти завжди це робиш, щоб відстояти свою думку, ти зжала губи й мовчала. Ось це й бісило. І не тільки мене. Ми втрьох нічого не змогли тобі довести. Так що… Краще вже слухати твій вереск, ніж чути, як ти мовчиш.

- Дем’ян казав, що я думаю дуже голосно… - натягнуто посміхаюся.

- Про що я й кажу… - Поліна красномовно розвела руками й скрушно похитала головою. - Що й потрібно було довести! Особливо, коли ти думаєш оце своє улюблене «я сама» - «я сама це зроблю», «я сама все вирішу», «я сама все знаю»…  Бісить! Нас всіх. Так і знай! І особливо мене бісить, що ти й дитину, навіть не підтвердивши факту вагітності, вже вирішила ростити сама! Я ж права?! Ти знаєш на скільки я не люблю твого Гордія, але ти повинна була йому сказати про затримку. А не вирішувати знову за нього. Він повинен знати. І тут ти не повинна бути сама. Почула? Все… і не біси нас більше!

- Почула! І дякую… Біжи вже!

- Не пропадай! Ми знаємо, де тебе знайти!

- Люблю вас!

- І ми тебе!

Цілуємося, обіймаємося та розбігаємося.

Вирішую не сідати в тролейбус, краще пройтися. Є про що подумати.

Подруги мають рацію.

Я не хочу бути й все робити сама, але як тільки хтось намагається це виправити, починаю коїти всіляку дурню. Тому що банально боюсь знову залишитися сама. І це не замкнене коло. Соня колись казала, що це мур, який я звела навколо себе. А нещодавно ще й сама завалила єдиний вхід. Дійсно, моє вперте «я сама», до якого я так звикла, не завжди допомагає. Іноді якраз воно все псує. Мені потрібно вчитися дозволяти комусь бути поряд. Вчитися бути та діяти разом.

Гордій прийшов ввечері. Ми ще вчора про це домовилися і я на нього чекала.

Я спокійна і його це дивує. Вочевидь він очікує на розмову про ту зустріч із батьками та причину його ігнору. Ця розмова мені не потрібна. Тут питань не виникає, бо й так все зрозуміло. Залежний від думки батьків, друзів, оточуючих, від схвалення ними своїх дій, він таким був і в шістнадцять. Таким є і зараз. І не впевнена, що із часом щось зміниться.

В мене є тема цікавіша.

Наполягаю й він таки цього разу використовує презерватив. Я придбала їх давно й нарешті ми ними користуємося.

Слухаю від нього коментарі про квіти та протигаз, про не такі яскраві відчуття і розумію, що зараз я їх якраз і додам.

- Ти з кимось, окрім мене, спиш? – він все ще нависає наді мною зверху. Хмурить чоло, звужує очі та стискає щелепу так сильно, що мені чути, як заскреготали зуби. Погляд пропалює. Небо за щільними хмарами. Так, знаю, тобі неприємно й можливо боляче. Можливо… – Ти завжди це робиш без захисту? – перекочується та лягає поруч. Злиться. Гордій завжди намагався приховувати емоції та не вівся на мої провокації. Саме за мою емоційність мене завжди сварила мама. Саме його витримкою захоплювалася. Хочу, аби вона нарешті дала збій та показала мені, що всередині. Хочу бачити. – Я була у лікаря й мене запитали чи впевнена я у своєму партнері. Ось я і хочу почути відповідь, бо в мене її нема… – ані впевненості, ані відповіді.

Гордій закидає руки за голову та дивиться в стелю. Гмикає, закусує губу та голосно втягує повітря.  Він злий та ображений. І це демонструє.

Ну, звісно. Це ж я тиждень провела на морі невідомо з ким. Це ж я збиралася за когось заміж. Це ж в нього все прозоро й зрозуміло, а в мене заплутано та складно.

Як завжди, поговорили. Змістовно. Я питала – мене слухали. Курс «Читаємо по очах думки» я завалила. А курс «Обирай потрібну відповідь у своїй голові» вже давно втратив свою актуальність. В моїй голові це все вже не вкладається. Я не хочу нічого припускати, я хочу знати. Хочу чути та бути в цьому впевненою.

Що ж…

Він збирається додому.

- Як ти плануєш святкувати Новий рік? – я б теж офігіла від такого питання у другій половині травня.