65 глава

Уляна

Життя – це вибір.

Й кожен раз

Ти обирав.

Але не нас.

Маленькі пальчики перебирали моє волосся і я ледь не заснула раніше за малечу. Вони обидві оповили мене, наче мавпочки й вмостилися так, що я ледь вилізла, розплітаючи цей клубок з ручок та ніжок. Дуже обережно, аби не розбудити.

Дві казочки про принцес, легеньке погладжування русокосих голівок з м’яким волоссячком, що лоскотало пальці. І ці дві маленькі катастрофи сплять, наче два янголи.

- Ну, нарешті! Вклала? – Ліля сиділа на балконі й чекала мене із мискою полуниці та двома молочними коктейлями, на склянках із якими збиралися крапельки конденсату та стікали на поверхню столика. Всідаючись у плетене крісло я взяла свій, зробила великий ковток та із задоволенням застогнала. Ліля захихотіла. – Скажи, кайф?! А в поєднанні із тишею, взагалі нірвана.

Ми обидві засміялися.

- Із тебе вийде гарна матуся. Можеш навіть не сумніватися. Малявки з тебе не злазять, а я скористаюся шансом, який мені випав. Записалася на завтра після обіду на манікюр. Ти ж не проти? Впораєшся без мене пару годин?

- Хоч три, ти головне на вечерю не запізнюйся. Там ми без тебе точно ніяк! – ці вередухи були ще тими дзиґами й вгледіти у їдальні за двома та ще й при тому нагодувати, тут потрібні навички супер-жінки, якими я ще не володіла.

Ми вже четвертий день відпочивали на морі. Лілин чоловік не зміг із ними поїхати, тому я погодилася допомогти їй з малими та з радістю прийняла пропозицію поїхати разом. Ліля каже, що він просто не захотів, тому знайшов зручний привід не їхати. Він віддає перевагу проводити відпустку вдвох, а дітей залишати вдома на бабусь із дідусями.

Дівчатка ще маленькі, їм потрібно багато уваги. Старшій два тижні тому виповнилося три, а меншій тільки рік і сім. Наявність багатьох няньок це більше плюс, ніж мінус. Для мене теж плюс, що маю можливість пройти пробний тест-курс. В мене не тільки позапланова відпустка, а ще й затримка.

- Ти з Поліною вже домовилася?

- Так, після повернення поїду до неї в пологовий. Сказала, потрібно буде здати аналізи та зробити УЗД. Вона домовиться із лікарем і огляне мене разом із нею.

- Гордію казатимеш?

- Після того, як все з’ясую…

Ми їли полуницю та базікали про мою можливу  вагітність, а я була спокійна та умиротворена. На фоні останніх тижнів стресу, це було навіть дивно.

Відпочинок та можливість все із кимось обговорити пішли мені на користь. Чудова погода, море та постійне перебування поруч із двома маленькими живчиками робили дива. Для себе рішення я вже прийняла.

Першого місяця я нервувала та із нетерпінням чекала дати, яка була відмічена в моєму жіночому календарі. З невеликою затримкою, але таки дочекалася. Прокладки знадобилися і я цьому дуже раділа.

Гордій й далі відмовлявся користуватися захистом, а я відпустила все на самоплив. Прийняла ситуацію та рішення. Якщо так станеться і я завагітнію… Буду мати малюка з очима кольору неба. Прийму це, як подарунок. Якщо Гордій робить його свідомо, то свідомо й розбереться, що робити йому далі.

Він давав мені дістатися неба й залишав потім у невагомості, яка передувала вільному падінню. Бо я не відчувала, що він тримає й здатен втримати. З кожним разом приземлення виявлялося більш швидким та болючим. Кожен наступний раз я вже знала яким воно буде і чого чекати не варто.

Раніше я звинувачувала себе, бо мені здавалося, що він зрадив, бо в наших стосунках йому не вистачало сексу. Зараз наші стосунки перейшли виключно в горизонтальну площину. В цій площині я з ним зливалася, зросталася в єдине ціле, разом із ним пульсувала й вибухала часто теж разом. Іноді я була перша, а він наздоганяв. В ці моменти весь світ зменшувався до його очей. А після наставало важке похмілля й повернення до реальності. В якій він рідко був поруч.

Нічого між нами не змінилося.

Окрім того… Мені б хотілося вірити, що зараз я була в нього єдиною. Хотілося. Але і в це я теж не вірила. І ніхто переконувати або запевняти мене в цьому теж не поспішав.

Він так нічого й не сказав мені про свої почуття, я теж мовчала. Час йшов. Ми жили кожен своїм життям. Зустрічалися у мене, проводили ніч в ліжку й поверталися кожен у свій світ. Наші світи не перетиналися. Він тримався від мого подалі й мене в свій пускати не поспішав.

Всі мої проблеми були виключно моїми. Всі наші… А в нас не було проблем, бо всі вони – виключно мої.

Або я розучилася спілкуватися з Гордієм, або звикла до спілкування із Дем’яном. Не знаю, що з цього вірно, але проблема є. Вона нікуди не поділася. В нас не виходить розмовляти. І проблема явно була не в сексі або його відсутності.

Проблема в довірі.

Я не довіряю Гордію. Я сумніваюся в його словах. Саме тому не бачу в них жодного сенсу. Не бачу сенсу ними розкидатися. Вони йому, так само, як і раніше, не потрібні. Він стисло розповідає про свої справи, про друзів. Про нас ми не говоримо. Майже. Ми взагалі мало розмовляємо. Кохаємося. Спимо разом. Потім він йде. Все. Це і все наше спілкування.

Можна запевнювати себе, що на більше в нього немає можливості та часу. Можна навіть вмовити себе в це повірити. А чи потрібно? І чи варто? Знову приспати голос розуму? Ціль?

Зі сну виходять. Із коми теж виходять…

Якщо до Дем’яна я не доросла, то таке відношення, підхід та й ставлення, як у Гордія, переросла. Вони мене вже не влаштовували та не підходили за розміром та змістом.

Я вже мала уяву, як може бути… Як буває. І як виглядають стосунки.

Можливо я сумувала за… форматом.

Невже людина має постійно чогось жадати та прагнути? Намагатися до чогось дотягнутися, досягти, отримати? Невже це нормальний стан, коли тобі чогось постійно не вистачає? Чи це така моя вада? Фішечка. Ємність із тарганами.