64 глава

Уляна

Очі в очі…

На таку глибину пірнула,

Навряд чи випливу.

Ніхто не врятує, крім тебе.

Очі в очі.

Вони мій Всесвіт.

Вони моє Небо.

Вивчаю очима. Він теж жадібно ковзає по мені поглядом.

Ніхто ніколи не мав наді мною такої сили. Тільки його погляд. Тільки він був здатен, оминаючи всі кордони, проникати так глибоко й потрапляти в саме серце. Тому саме він бив завжди прицільно. Глибоко й так… боляче. Тільки проти нього в мене немає зброї, захисту, протиотрути.

Стримуюся. Не то через страх зробити щось не так або через страх знову втратити. Вдихаю запах, від якого шаленіють всі мої рецептори. Він такий єдиний. І справа тут зовсім не у парфумах. Від нього зараз ними майже не пахне. На ньому зараз багато сторонніх запахів, які моя система розпізнавання свій-чужий нівелює та виокремлює такий їй необхідний, а інші просто ігнорує.

Невже так буває, що тільки одна людина здатна на тебе так впливати?

Як це взагалі працює? Погляд. Запах. Доторки. Поцілунки. Все це.

Всі мої клітини реагують. Я вся. Кожен орган. Голова. Серце. Тіло.

Це хімія, фізика чи таки божевілля? І я просто несповна розуму?

- Не очікувала тебе сьогодні побачити. Чому не попередив?

- Вирішив тебе здивувати. Вдалося? Рада мене бачити? – заламує брову. Всміхається. Притискає до себе.

- Вдалося. Але… як?

- Прийшлось домовлятися… Щоб ти не змерзла тут сама. Буду тебе гріти.

Обіймаю. Дуже скучила.

- А батьки знають, що ти вже приїхав?

- Для них я ще не приїхав. Тільки для тебе.

- Тільки для мене?

- Виключно.

Цілує. Сподіваюсь, він теж скучив. Бо цілує так, що ноги ледь тримають. І голова йде обертом.

- Ти надовго? Скільки в тебе часу?

- Я залишуся…

Він каже, що не голодний. Іде в душ, а я йду стелити ліжко. Для нас.

Мене колотить. Не від холоду. Від нервів. Здається, чого нервувати? Але нервую, бо не очікувала, бо надто все хвилююче, бо… не знаю. Мені мало часу прийти в себе, поки Гордій в душі. Або він все робить надто швидко, або це я гальмую процес.

В квартирі холодно, а він виходить з душу в одному рушнику на стегнах. Ніяковію. Наче вперше бачу його в такому вигляді. Його тіло помітно змінилося й вже мало нагадує юнацьке, але мені чомусь соромно відверто його розглядати.

Він бачить мою реакцію. Звабливо посміхається та обіймає. Каже, що він закінчить з постіллю та буде її гріти для мене.  Коротко цілує та відпускає мене в душ.

Тільки коли роздягаюся, згадую, що в квартирі немає опалення. З приходом Гордія я зовсім про це забула. І це не дивно. Тіло жене кров, немов оскаженіле.

Миюся зі швидкістю, близькою до рекорду. Вдягаю довгу футболку, трусики й… зволікаю. Пробігаюся поглядом по своєму відображенню в дзеркалі, пальцями по волоссю. Здається, футболка надто коротка й хочеться її обсмикнути…

Звісно, Гордій чув, що я вийшла з ванної, але до кімнати так і не дійшла.

- Кошеня, біжи швидко до мене, бо змерзнеш!

- Я зараз…

Вимикаю світло в коридорі. Квартира занурюється в темряву. Штори в моїй кімнаті зашторені наполовину.

Швидко пірнаю під ковдру, яку для мене відгорнув Гордій. Він посувається, аби я лягла вже на тепле місце й притискає мене до себе. Він… оголений. Це єдина думка, яку я промовляю в голос.

- А на тобі забагато одягу, - шепоче він. І я не розумію, як цей одяг зникає. Для мене зникає все. Залишаються тільки його руки, його голос, його погляд. Я його добре бачу не зважаючи на пітьму. Не розрізняю слів. Вони йдуть фоном, не чіпляючись за свідомість, не досягаючи цілі або навпаки… Це гіпноз? Чи таки божевілля? Відчуваю важкість внизу живота та важкість його тіла.

І чи можу я  ще відмовитися? І чи хочу?

А він і не запитував. Він брав своє. Те, що вважав своїм. Те, що йому давно належало.

Тиск посилився. За ним слідував біль, який супроводжував стогін. Це трохи витверезило.

- Боляче? – його чоло спітніло, голос був хрипким і дихав він уривчасто. Гордій вдивлявся в очі, зчитував реакції та цілував, немов вибачаючись. – Розслабся… так буде легше…

Легше… Його рух приніс біль. Всі відчуття одразу загострилися та сконцентрувалися в одному місці. Все було надто відчутно та надто гостро. Сльози були теж однією з гострих реакцій. І гучний зойк, що вирвався проти волі й бажання відсунутися. Почала соватися. Гордій теж відреагував стогоном на мій рух. Обпік губи тягучим цілунком.

- Краще ТАК не рухайся. Я й так на межі… Зараз…

Зрозуміла, що цією маленькою паузою він дає нам обом час звикнути. Дійсно, біль почав відступати, натомість з’явилося почуття наповненості й повернулося бажання. Тіло само подалося назустріч.

Моє тіло не просто підкорялося йому. Воно йому належало. Він був його володарем. Він, а не я. Воно відгукувалося на кожен його доторк, немов на позов. Кожен його не те що рух, але й найменший порух, озивався відлунням, проходив всіма нервовими закінченнями, зачіпав кожен нерв, торкався кожної клітини. Спільні дихання, серцевий ритм, рухи. Два тіла діяли, наче один організм. Немов це не перший раз, а сотий або навіть тисячний. Це не хімія. Це була залежність.

- Вибач, але я довго не протримаюсь…

Мій черговий стогін… і рух. Він викликав хвилю, яка переросла у цунамі. Вона захопила нас разом. І важко було зрозуміти хто перший почав, а хто наздоганяв.

Було гаряче. Було навіть спекотно. Було так добре, що не хотілося, аби він виходив.

Останнє промовила вголос. Гордій тихо засміявся.

- Мені теж не хочеться, але я тебе так розчавлю… – він вперся своїм чолом у моє.