63 глава

Уляна

Аби подарувати йому крила,

Розірвала зв’язок.

Відштовхнула і все розбила.

Щоб він злетів -

Відпустила.

Вірю, ми зможемо.

Я – бачити його в небі.

Він – розправити крила…

Я чула, як він дихає.  Ми мовчали. Обоє. Здається, обоє не могли ніяк наважитися. Наважитися обрати. Наважитися прийняти рішення.

Дем’ян виявився більш рішучим. Він завжди вів. А я йшла слідом. Тільки не зараз.

Стояла, перетворившись на соляний стовп й мовчала, наче мене заціпило.

Чула його кроки. Один. Два. Три…

Чула, як клацнув замок, коли його відчиняли.

Чекала, що грюкнуть вхідні двері. Вони зачинилися напрочуд тихо.

Ця тиша вдарила по нервах. Від неї заклало вуха. Як у літаку. При наборі висоти. Або при  швидкому зниженні чи падінні.

Тиша холодом розповзлася по квартирі й заповнила кожну шпаринку. Пробилася й до мене крізь зачинені двері.

Не смикала ручку. Не стукала. Не просилася її впустити. Ні про що не запитувала.

Прийшла. Забрала всі залишки тепла.

Тривала недовго, але цілу вічність.

- Улю!!! Якого… дідька! Що ти накоїла?! Виходь звідти негайно! – Лора кричить. Голосно. Відчиняю двері. Вона страшенно розлючена.  – Ти хоч усвідомлюєш, що наробила?! Швидко! Біжи за ним!

- Ні. Я не піду… - зустрічаємося поглядами. Подруга ніколи на мене так не дивилася. Подив. Розчарування. Осуд. – Лоро, я не піду за ним… - говорю тихо, але впевнено.

- Ти ж знаєш, що він не повернеться? – вона робить ще одну спробу достукатися до мене. Йому не вдалося. Їй теж.

- Знаю… - так, я не просто це знаю. Впевнена, що саме так він і зробить. Як сказав.

Весь цей час Тарас стояв біля дверей. Вже взутий. Він теж дивився на мене. Зустрівшись зі мною поглядом, миттєво відвернувся, немов обпікся, й схопивши куртку з вішака, без жодного слова вийшов з квартири. Двері залишив прочиненими.

- Ну ти й стерво! – Лора ріже поглядом та словами. – Не очікувала від тебе такого! Сподіваюсь, ти добре розумієш… - замовкає. Хитає головою, наче дає зрозуміти, що немає сенсу говорити щось ще. Або взагалі вже немає про що. Взуває чоботи, хапає свій пуховик й вилітає слідом за Тарасом.

Двері грюкнули. Спочатку одні, потім інші.

Я залишилася сама.

З Новим роком мене. З новим щастям…

В ліжку затишно.

Похмурий день змінюють сутінки.

Телефон мовчить. Вимкнений.

Темрява триває, триває й триває.

Батьки повертаються й повертають у квартиру світло й звуки.

Вдаю, що сплю. Мене не чіпають. Я теж нікого не турбую.

Котрий день турбує думка, що крутиться в голові  й ніяк не вляжеться.

Як запах диму, який важко вивітрити.

Він був її Димом. Вона й називала його так. Тільки вона. І ніхто більше. І тільки тоді, коли ніхто не чув. У моменти найбільшої близькості між ними.

Цей дим був солодким дурманом та затягував на найвищі вершини насолоди. Іноді різав очі, гірчив на губах, просочував собою все і все робив розмитим та нечітким. Сповіщав про близьку пожежу або про близькість осередку затишку та тепла. Він був димом, що вкрив, сховав від неї та змінив звичні речі. В’ївся, наповнюючи собою легені. Щільно затягнув та приховав небо. Але, щоб вижити, їй хоч іноді потрібен був маленький ковток кисню. А ще… хоч іноді хотілося бачити Небо.

Неба ще не видно, а Дим вже вирішив розвіятися.

Ну, що ж…

Його потрібно було нарешті відпустити. Дати йому жити. Кожному піти своїм шляхом. Жити своє життя. Припинити мучити його очікуванням. А собі зізнатися та нарешті прийняти той факт, що когось ще її серце покохати не зможе. Воно зовсім їй не підвладне. Як не намагалася позбутися того, хто в ньому жив, ніяк не вдавалося. Жодна з теорій «кохання живе три роки», «час лікує», «клин клином», «чого очі не бачать, за тим серце не болить» не спрацювала. Ігнорування цього факту теж нічого не дало. І, як виявилося, однієї телефонної розмови вистачило, аби зруйнувати все. Все, що розбудовували, ретельно та обережно вкладаючи камінчик за камінчиком, знесло вибуховою хвилею та закидало тим камінням їх самих. Ранячи та завдаючи болю.

Чи ненавиділа вона себе за те, що зробила йому боляче? Ні.

Чи було їй за це соромно? Було. І за те, що не зненавиділа себе, теж.

Не думати про це не могла.

Пересварилася через нього з подругами. Всі вони стали на його бік та відмовилися із нею спілкуватися. Мар’яна не захотіла навіть говорити. Лора обізвала стервом та сучкою. Соня назвала дурною. Поліна сказала, що можна до неї звертатися по допомогу, але нічого про Гордія чути вона не хоче.

Не сперечалася з жодною з них. Не доводила їм щось. Погоджувалася із ними . З кожною. І з Лоркою теж. «Зателефонуєш, коли він тебе кине», - наостанок кинула вона, перш, ніж кинути слухавку.

Поруч зі мною з’явилося дуже багато вільного місця. Порожнього. І величезна вирва.

Чи здатен був Гордій, або вона сама заповнити його? Мала великі сумніви із цього приводу. Дуже великі. Але спроби робила. Перемкнула всю свою увагу на старі-нові чи нові-старі стосунки.

Мама зрозуміла на третій день, що щось не так. Запитала чому не чути Дем’яна й сама ж припустила, що ми посварилися. Ми не сварилися. Ми розійшлися. В різні сторони. Так їй і сказала. Вона зраділа. Зраділа ще більше, коли почула, що я розмовляю по телефону з Гордієм.

Я б теж хотіла радіти. Не могла.

Бабуся… Це була єдина людина, в чиїх обіймах я змогла дихати.

Не знаю, чи вона про щось здогадалася, коли мене побачила, чи хтось вже повідомив.