61 главва

Дем’ян

«У щасливих людей час летить швидко».

Так сказала ненька на святкуванні їхньої із батьком двадцять п’ятої річниці шлюбу. Не можу з нею не погодитися. Вона в мене мудра жінка.

Коли я звернувся до неї напередодні приїзду Улі з проханням скористатися резервним будинком на території бази, вона порадила привезти Улю до нас й з радістю визвалася допомогти. Сказала, що вони із батьком вже із нетерпінням чекають онуків й зроблять усе, аби якнайшвидше ця мрія здійснилася.

І я не жалію, що прийняв і пораду, і допомогу. За все це подякував як тільки вони  повернулися додому. Тільки запевнив, що вони в мене ще надто молоді, тож із онуками їм прийдеться почекати.

Батьки тішаться та радіють за мене. За нас. Мама каже, що їй приємно бачити мене щасливим. Хоча з принцесою особисто вони так і не познайомилися.

В той її приїзд ми відвідали мою стареньку. Уля познайомилася з онукою Єгорівни, яка стала частою гостею у бабусиному будинку. Марійка, якій нещодавно виповнилося сім, практично туди перебралася. У її мами важка аутоімунна хвороба й останнім часом вона не вилізає з лікарень. Батька дівчинка не має, а Єгорівна вимушена розриватися між поїздками у місто до лікарні та онукою. Ось наша Олеся Степанівна й забирає Марійку до себе, займається із нею, опікується. А Лора із Мар’яною, поки жили в неї, теж допомагали. Ми всі виросли, а ця мала не дає бабусі сумувати.

Принцеса із Марійкою одразу знайшли спільну мову. Спостерігав, як вони плели кіски та обирали вбрання для ляльки.

Коли у наступний свій приїзд привіз малій постільну білизну на іграшкове ліжко та одяг для її ляльки, які пошила й передала Уля, захвату не було меж.

Завжди захоплювався швидкістю черезтинного радіо. Не пройшло й тижня, як мого батька в селі почали вітати з «чудовою невісточкою, яка любить діточок» та бажати нам своїх.

Я й сам вже неодноразово замислювався, що було б непогано мати велику родину й нарешті припинити заздрити Миру. Поділився думками з принцесою. Виявилося, що вона зовсім не проти й може легко уявити себе мамою трьох дітлахів. Тільки не зараз, а через пару-трійку років. Мене такі строки теж цілком влаштовують. Пообіцяв їй, що ми обов’язково втілимо цей план у життя.

А поки що проводимо разом весь час, який нам вдається викроїти. Вирватися влітку на море нам так і не вдалося.

Проте ми пережили два виїзди на природу разом із моїми друзями. Хлопці прийняли мою принцесу краще, ніж мені б хотілося. Їх зайва увага до неї мене напружувала та нервувала. Вони це помічали й ще більш завзято старалися їй догодити, а мені зробити нерви. В свою чергу я зрозумів, що всі вони тільки на словах затяті прихильники вільного життя, бо мій вибір приймають, а це дорівнює схвалюють. Звісно, що приєднатися до них та з’їздити розвіятися у відпочинковий комплекс мене все ще кличуть, але за відмови кпинити стали менше. Миро теж почав звикати розважатися без мене. Бухтить теж вже значно менше.

Ми знову їздили на дачу до Ніка. Влітку там взагалі фантастично! Це ще одне місце, яке викликає багато приємних спогадів. Таких місць в нас із Улею стає все більше й більше.

І ще з принцесою я зрозумів, що люблю гуляти пішки. Вона обожнює й мене привчила. Важко порахувати скільки кілометрів та місць ми пройшли.

Мені однаково, що хрустить під ногами – сухі гілки, голки, листя або сніг. Яка пора року й погода. Для мене важливо, що вона йде поруч та тримає мене за руку.

На початку осені великою компанією вирушили на два дні в похід із наметами. Знайшли першокласний маршрут, більша частина якого проходила вздовж берега річки через сосновий ліс. Мені сподобалося викрадати свій скарб вночі із намету дівчат разом зі спальником, сидіти до ранку біля вогнища, купатися в річці вночі й зігріватися… Ходити за грибами й не знайти жодного, але запам’ятати цю прогулянку вдвох надовго.

Наступного разу в це місце ми навідалися у другій половині жовтня. Меншою компанією й вже цілеспрямовано поїхали туди за грибами. Привезли не так багато грибів, як вражень.

На враження цей рік був щедрим. Шалена купа спогадів може конкурувати хіба що із кількістю фото в моєму телефоні. Вдалих, смішних, відвертих.

Щодо відвертих моментів…

Я із радістю танцюю для принцеси. В одязі й без. Ми часто танцюємо разом. Наявність чи відсутність одягу нам ніколи не заважає.

Обожнюю роздягати свою принцесу. Чорне мереживо так само залишається моїм фаворитом, але окрім нього, я передивився всю наявну колекцію її білизни та із нетерпінням завжди чекаю її оновлення. Сам неодноразово приймав у цьому активну участь.

Мені таки вдалося вмовити Улю показати мені ту розминку, яку колись вдалося підгледіти у спортивному комплексі. Робити її оголеною вона поки що відмовляється, але тоненьке мереживо теж приховує не так багато, як їй здається.

Звісно, що всі ці танці й вправи закінчуються іншими вправами.

Як гарний вчитель, навчивши азів, надавши простір для її фантазії та заохочуючи на різні експерименти, отримую задоволення від її успіхів та кайфую від того, що сам ставав піддослідним. Єдине, чого не можу, то страждати задля науки мовчки. Її теж постійно прошу не терпіти, не тримати в собі та не мовчати. Іноді практичні роботи бувають виснажливими, голосними та потребують багато часу та сил. Іноді, не маючи часу, можливості або терпіння, схожі на експрес тестування. А буває, проводяться нашвидкуруч або у форматі обміну завданнями. Принцеса  виявилася  старанною ученицею, але враховуючи її потенціал, хочу рухатися з нею далі й чекаю на те її дозволу. Терпляче й з надією.

Якщо б міг, прибив би того виродка, що майже три роки то тягав їй віники, то псував їй життя, а потім, вирішивши, що вже достатньо дорослий, взагалі поплутав береги й почав тиснути на неї. Кожного разу, коли згадую про це, хочеться знайти його та… Уля так і не сказала хто він, а я пообіцяв більше ніколи їй про це не нагадувати.

Залишається самому навчитися не згадувати про нього. Як і ще про одного.