59 глава

Дем’ян

- Куди ти мене везеш? – принцеса перевзулася в машині у кросівки й замість моєї кофти, яку я вдягнув на неї ще на платформі, вдягнула довгу свою. Зараз сиділа й крутила головою на всі боки. – Ми їдемо не в село? Дьом?

- Спочатку хочу завезти тебе в одне місце.

- Завезти – звучить якось… загрозливо.

- Боїшся? – скучив за бісенятами, що стрибають в її очах, і за посмішкою.

- А варто? Я добре поводилася й була гарною дівчинкою.

- Якщо не боїшся, то чому тоді «була»?

- Не знущайся, я серйозно! Куди ми їдемо?

- Протримайся ще трохи й скоро сама все побачиш.

Не дивлячись на прохолодний вечір й дощ, що знову пустився, набережна не пустує. Темне хмарне небо та широка поверхня води майже зливаються там, куди несе свої води могутня ріка. Люди поспішають сховатися під парасолями, густими кронами дерев, за дверима ресторанів, під дахами або тентами кав’ярень. Маленькі ліхтарики та ліхтарі переморгуються із підсвіченими вивісками та великими освітленими вікнами, відображаються в калюжах, кидають відблиск на ріку.

Я ховаю свою принцесу в своїх обіймах. Дощ не забиває в невелику альтанку, у якій ми від нього сховалися.

- Велика вода… - каже захоплено.

- Скоріше, велична, - мугикає, погоджуючись. Відкидає голову та спирається на мої груди.

- Краса. Тільки якась сувора.

- Це так здається через погоду. Був впевнений, що тобі сподобається. Шкода, що знову пішов дощ. Планував ще дещо тобі показати… Хоча… Може й на краще, буде ще один привід знову сюди приїхати, - знову мугикає й притискається холодним носом до моєї шиї. - Змерзла?

- Ага… є трохи.

- Поїдемо?

- Дівчата вже зачекалися.

- Я теж…

Дощ посилився. Ми намокли. Пощастило добігти до автівки, поки не почалася злива.

Зараз вона така, що двірники ледь справляються. Автівки рухаються, наче равлики. Через негоду потемніло передчасно.

Навіть погода за мене…

Незважаючи на стіну з дощу й погано орієнтуючись в місті, Уля вже щось почала підозрювати й нетерпляче совається на сидінні.

- Ми майже на місці, - кидаю короткий погляд на неї й знову концентруюся на дорозі.

Принцеса прилипає до вікна й намагається щось розгледіти. Малоймовірно, що це їй вдається.

Під’їжджаю до будинку й вискакую під дощ, аби відкрити ворота. За шумом дощу вже не чую що вона запитує. Здогадуюсь, що саме її цікавить. Пара хвилин й вона отримає всі відповіді.

Встигаю промокнути весь. Сідаю в автівку. Заїжджаємо у двір.

- Де це ми? – питання залишаю без відповіді й знову вискакую під дощ.

Зачиняю стулки воріт. Стягую з себе кофту й смикаю на себе пасажирські двері.

- Ми на місці. Триматимеш над головою, - підморгую та віддаю спантеличеній принцесі кофту, - біжи до входу, а я візьму твої речі.

Добре, що не сперечається, бо щось з’ясовувати під зливою мені б не хотілося. Закинувши її наплічник за спину, швидко наздоганяю свою гостю, яка розгублено тупцює збоку від вхідних дверей.

- Ласкаво прошу, - прокручую замок, розчахую перед нею двері, підхоплюю на руки й заходжу всередину. Вона зойкає, але чіпляється за мене руками. – Це будинок моїх батьків, - ще один ображений зойк. - Поки ти не почала панікувати… - вмикаю світло й не поспішаю її відпускати. – Вони поїхали. І ніхто, окрім мене, тебе тут не з’їсть.

Коротко цілую й ставлю на ноги.

- Ти не попереджав.

- А ти б погодилася? Отож… Сюрприз-сюрприз.

Перевдягаюся в сухе й поки принцеса відходить від шоку та гріється в душі, ставлю чайник та дістаю з холодильника наїдки, що приготувала ненька.

- То ти готувався й зовсім не збирався везти мене сьогодні до дівчат? – смугаста трикотажна сукня та розпущене вологе волосся не приховують, що хтось не став вдягати частину своєї білизни. Очі фіксують вершинки, які красномовно про це сповіщають. Навіть мої великі шкарпетки виглядають сексуально на її струнких ніжках. А я так сподівався, що вони допоможуть хоч трохи мені відволіктися… - Не збирався?

- Я збирався вкрасти тебе у всіх… - залишаю у спокої чашки, які щойно витяг й скорочую між нами відстань. Зариваюся носом у її волосся. – Від тебе пахне моїм гелем. І сьогодні ти тільки моя…

- Це ти сам так сервірував стіл? – хтось намагається заговорювати мені зуби або приховати своє хвилювання. Даю їй ще трохи часу оговтатися.

- Мама. Вона й баклажани для тебе приготувала, - Уля знає, що я їх не люблю, - й пиріг яблучний спекла.

- Твоя мама знала, що я сюди приїду? – вочевидь часу прийти їй в себе доведеться додати ще.

- Мама ніяк не дочекається, коли зможе з тобою познайомитися. Вона так готувалася до твого приїзду, наче чекала цього більше за мене. Цю романтику для нас, до речі, створила теж вона. І переконала мене, що вечеряти у вітальні буде більш доречно. Що скажеш?

- Я в шоці… А коли твої батьки повернуться? – вона так смішно оглядається навколо, наче очікує, що це повинно статися з хвилини на хвилину.

- До їх повернення в мене буде час провести тобі екскурсію будинком, показати свою кімнату, сімейні альбоми… А тобі…

-  А що мені? – швидше пискнула, ніж промовила ця боягузка. Вона дуже напружена, аби сприймати мої жарти.

- А тобі розслабитися, смачно поїсти та припинити нервувати. Батьки поїхали з друзями до моря, повернуться через два дні. Голодна? Допоможеш мені?

Я звісно здогадувався, але не думав, що Уля буде аж так нервувати. Це ще раз підтверджує, що  попереджати її завчасно було не варто. Вона б нервувала ще більше й шукала б будь-який привід відмовитися.

Спочатку гарячий чай та знайомство з будинком, а потім вечеря, трохи вина та тиха музика їй дійсно допомагають розслабитися. Вона заспокоюється, але все одно нервує. Це видно по тому, як вона постійно торкається волосся, намагаючись заправити його за маленькі вушка. Як тремтять пальці.