58 глава

Дем’ян

Знову рахував дні. Потім години. Зараз рахую хвилини та кроки. Міряю ними платформу. Вже тринадцять хвилин. І ще шість до прибуття поїзда. Шість хвилин і величезна кількість кроків.

А який шлях ми вже пройшли?  І скільки кроків я вже зробив? Кроків до неї…

Миро каже, що я впевнено прокладаю собі шлях у прірву. У прірву під назвою «сімейне життя». І запевняє, що я вже не чую ані його застережень, ані голосу розуму, ані жодних інших звуків, крім того, що каже Уля.

Він порівнює її із сиреною? Така дурня! Якщо б я слухав її, то повинен був давно відмовитися від неї. Ця сирена постійно заводила пісню, що мені краще жити своє життя, а їй дати можливість жити своє. І мені дуже пощастило, що вона забула цей колись популярний мотив.

Друзі були здивовані змінами у моєму житті. Олег таки втримався й до нашого походу в улюблений клуб нікому з хлопців нічого про Улю не сказав. Як він висловився: «Не став за тебе робити твою роботу», хотів аби я віддувався особисто.

Народження в Давида сина та поява у мене дівчини стали хітами тієї ночі. На фоні Давида, який особливого значення народженню сина не приділяв й цього ніколи від нас не приховував, я опинився не в дуже привабливому світлі. Хлопці пройшлися по мені вздовж та впоперек. Мені закидали порушення міцних уз чоловічої дружби, зраду принципам та хворобу, що веде до втрати особистості. Хлопці жартували, відривалися та співчували мені. Ніч закінчилася довгими розмовами та міцним алкоголем у Давида вдома.

Як виявилося, Христина разом із сином після виписки з пологового одразу поїхала до своїх батьків. Вона й до пологів жила в них майже постійно. Давид прилетів додому тиждень тому й дружину із сином бачив тільки один раз. Він вже закінчив навчання в Австрії й планував на якийсь час там залишитися жити, але батьки наполягли на поверненні. Зараз в його житті суцільні розбірки. І його невдалий шлюб став прикладом, на який мені всі вказували.

Хлопці переживають, що наша компанія, яка витримала випробування часом, розвалиться під «підступним» жіночим впливом. Тому наступний день ми зміцнювали узи, проводячи час в тісному чоловічому колі на природі. А наступної ночі я заснув у своєму номері, розмовляючи зі своєю «підступною» принцесою, поки хлопці лікували своє безсоння приємною компанією «милих» панянок.

Побачити мою обраницю бажали всі. І всі бажали та радили мені добре подумати перш, ніж «впороти якусь херню».

Сперечатися з кимось із них марно. Я сам нещодавно був таким самим.

Зараз мої плани та переконання зазнали суттєвих змін. Усвідомлюю, що роблю та для чого це все.

Результатом своїх дій я також задоволений.

Вона їде. Це головне.

Правда, дечого вона ще не знає. Але це не критично.

І те, що вона ще не готова стрибнути зі мною в ту прірву, теж не критично. Я поволі все одно тягну нас в цьому напрямку.

Я вже нагулявся. А вона – принцеса. А принцеси завжди мріють про білу сукню, обручку та весілля. Навіть тоді, коли принц про це ще не здогадується.

Щоправда, моя принцеса геть не така. Особлива. Але сукню собі вже обрала. Ми зможемо її забрати наступного тижня. Вона вже сплачена. Нами. Навпіл.

Я ж кажу, що принцеса особлива. Інша б все звалила на свого принца. І сама б вже давно звалилася, аби принц нікуди не звалив.

У нашій казці все навпаки.

Усмішка мимоволі лізе на обличчя.

Ох, принцесо…

Вона ще не знає, що на неї очікує! Її принц гарував останні тижні, наче кінь. Розжарений і нетерпляче б’є копитами. Теж, як той кінь. І готовий зірватися.

Сповіщення про прибуття поїзду лунає вже вдруге. Зустрічаючі пожвавлюються і я разом із ними. Нетерпляче відбиваю дріб пальцями, постійно поглядаю в той бік, звідки повинен прибути довгоочікуваний потяг. Невидима мотузка, що пов’язує нас, вже іскрить та потріскує. Терпіння догорає, наче бікфордів шнур.

Швидко оминаю бажаючих скоріше зустрітися й, оминаючи калюжі, несусь до заповітного вагону.

Народ ще тільки почав виходити. В перших рядах самі нетерплячі. Мені дуже пощастить, якщо моя принцеса не буде останньою. І ще дужче, якщо мені не прийдеться самому забирати її з вагону, відриваючи від полки.

Я себе добряче так накрутив. Нервую. Ось й лізе всіляка фігня в голову.

Наша остання зустріч була майже три тижні тому. Вона проводжала своїх подруг та нас. Вона проводжала мене.

Звісно, я міг знайти можливість приїхати до неї. І не один раз. Я не скористався жодною такою можливістю. Свідомо. Далися важко… вибір, відстань, розлука, утримання, очікування. Але все це вже не має жодного значення, бо вона приїхала.

І нехай не тільки до мене. Вона сама захотіла та приїхала. І я її зустрічаю.

Без квітів та подарунків. Нам потрібні вільні руки.

Без її подруг. Нам потрібен час наодинці.

Без запитань. Нам не потрібно нічого узгоджувати.

Без обіцянок. Вони нічого не варті.

Нарешті бачу її. Маленька, тендітна, легко вдягнена та взута у білі кеди не по погоді, з високим хвостом та великим для неї наплічником. Сама звичайна. І сама незвичайна дівчина. Така моя!

- Ну, привіт! Нарешті…

Продовжимо завтра) Підтримайте наших героїв своїми вподобайками. Ніхто з них не знає, що чекає їх попереду.

Ми теж не знаємо. Але бажаю ВАМ вірити та діяти.

Безпечної ночі нам всім! Бережіть себе та близьких!