57 глава

Уляна

Декілька хвилин тому я хвилювалася. Вдома й весь час у дорозі мене долали сумніви. Зараз же я абсолютно спокійно збираю волосся у високий хвіст, беру наплічник й впевнено та без поспіху разом зі всіма просуваюся на вихід.

Знаю, що мене вже чекають. А ще знаю, що саме чекає на мене. Сподіваюсь, що знаю.

Після дня народження ми бачилися двічі.

Дем’ян був дуже зайнятий, але я розуміла чим була зумовлена його подвійна спрага до роботи. Він цього не приховував. Навіть жартував, що йому боляче мене бачити.

Наступного дня він приїхав ближче до вечора.

Відчиняю двері. Дивимося одне на одного мовчки. У Дем’яна першого починає повзти вгору кутик губ і через мить він осяює мене своєю посмішкою.

- Вже оговталася, дебоширко?

- Ти без дзвінка. А якщо б мене не було вдома? – на його посмішку не відповідаю. Він добряче примусив мене сьогодні понервувати.

- Ну, ти ж вдома… - цілує у щоку. Не проходить, хоча я відсторонилася, аби він міг це зробити. Батьки ще не повернулися. Я сама приїхала нещодавно. – Я знав, що ти чекатимеш… свої подарунки.

- Я тобі телефонувала. Ти не відповідав.

Всередині вибухають та гаснуть петарди. За цілий день там вже ціле згарище. А ще купа з теорій, припущень, питань. І все це ретельно змащене соромом.

- Телефон залишив вдома. П’ять пропущених. Твоя наполегливість вражає! - нахабно посміхається, за що отримує по дупі. - Ай-й! За що? За правду хіба б’ють? – тягне за пояс халату до себе. Обіймає поверх рук.  – Ти ж все пам’ятаєш, правда? – понижує голос та лоскоче губами моє вухо. Спалахую. – Можеш не відповідати. Швидко взувайся й підемо в автівку за твоїми подарунками. І не дивись так, боса ти вже вчора нагулялася, екстремалко. Ох-х… І боляче… ти робиш моєму… серцю!  - відпускає та підштовхує вглиб квартири. А в мене знову горять вуха.

- Вже визначся дебоширка чи все ж таки екстремалка, бо твоя непостійність мене напружує, - буркочу, аби тільки подолати сором.

- Про непостійність хто б вже казав! І халатик цей… Гм-м… Перевдягни. Очам теж боляче дивитися.

Сміюсь, розвертаюся до нього спиною та на ходу розв’язую поясок, а поли легкого халатика розводжу руками в сторони.

- Піпець!  – летить мені в спину. - Та ти садистка! Збирайся, я чекатиму на вулиці.

Більше я так не знущаюся. Але не втримуюсь і в черговий раз, коли Дьома кривиться, пропоную прикласти лід. Він кусає мене за шию та залишає слід. Стогне вже голосніше. Мені його дійсно шкода. І мені пощастило, що слід, який він залишив, можна приховати розпущеним волоссям.

Розставляю квіти в кімнаті. Наношу на зап’ястки подаровані парфуми. Аромат легкий, свіжий та приємний. Нагадує весняний ранок. Мені подобається, тільки потрібно буде до нього звикнути.

Батьки Дем’яна теж передали мені подарунок. Тональна основа та блиск для губ, які я планувала собі купити. Розумію, що без моїх подруг тут теж не обійшлося. Мені дуже ніяково приймати такі дорогі подарунки від людей, з якими я особисто навіть не знайома. Прошу Дьому передати від мене подяку батькам, а він віджартовується та каже, що це гарний привід нарешті познайомитися – подякувати особисто. Налаштовуюся, збираю всю свою сміливість, опановую себе й він набирає маму. Голос приємний. Дякую їй. Мене не з’їли.

Я таки не втрималася. Розповіла все, майже все, але не зовсім, Лорі.

Після клубу вони з Мар’яною, певно, сиділи всю ніч з телефоном, бо відповіли після першого ж виклику.

- Нарешті! Прокинулася? Ну, що там у вас? Розповідай! Бо ми тут вже від нетерплячки всі нігті з Манькою згризли! Прощавай наш бездоганний манікюр!

- Ви чому вчора так рано поїхали? У вас там що був романтік? Все по-дорослому? – дівчата наперебій ставили питання.

Пообіцяла приїхати до них із ночівлею наступного ж дня. Через день вони їдуть й ми не знаємо, коли зустрінемося.

Пізніше я набрала Лору та ми домовилися із нею зустрітися вдвох, а вже потім їхати до них.

Мені потрібно було із кимось поділитися. Обрала саме її. Вона добре знала Дем’яна, тому й зрозуміти мене в неї шанс був найбільший. Не мала жодного сумніву, що вона збереже мою таємницю, як і я свого часу зробила це для неї.

Ми зустрілися в кав’ярні. Навмисно обрали не з тих, де буваємо найчастіше.

До того я весь день працювала, а Лора встигла пробігтися по магазинам. Наступного дня вони з Мар’яною та хлопцями вирушають додому. Одних чекає збір ягід, в інших замовник в області та ще якісь справи. А ще у Дем’яна із Миром зустріч із друзями й традиційний похід в чоловічий клуб. Цього разу я можу не переживати. Мабуть…

Попередньо ми із дівчатами вже домовилися, що я приїду хоча б на якісь із вихідних.

Це була вже друга чашка кави й друге тістечко. Лора віддала мені своє. Вона пила тільки каву. Скаржилася, що й так погладшала. Звісно ж вона значно перебільшувала.

- Якщо чесно, то всі оці твої доводи, - вона посмикала пальцями, малюючи лапки у повітрі, - суцільна нісенітниця.

- Лор… я дуже боюсь помилитися.

- Ой, от тільки не бреши хоча б собі. Скажи прямо, що все ще чекаєш, що цей коз… що Гордій одумається та повернеться. Ти ж чекаєш? –мені нічого їй відповісти. - Бачиш? – киває головою та розводить руками. – До речі… Він же телефонував тобі?

- Так. Тільки привітати.

- Ага. Тільки привітати. – кривиться. Здається, я теж. - Що казав?

- Що казав? Вітаю… Бажаю… Запитав як справи.

- Ну, це для нього й так забагато. Улю, ти мене вибач, я розумію, звісно, перше кохання й все таке, але скільки вже можна?! Скільки ти ще збираєшся тягнути цю валізу без ручки? Там від неї вже рівчачок такий, що можна ще один Суецький канал будувати. Нащо ти мучиш себе? Я вже не кажу про Дема… - ковтає повітря, наче відчуває задуху. - Що ще повинен накоїти перший й зробити для тебе другий, аби ти зрозуміла?

Декілька хвилин тому я хвилювалася. Вдома й весь час у дорозі мене долали сумніви. Зараз же я абсолютно спокійно збираю волосся у високий хвіст, беру наплічник й впевнено та без поспіху разом зі всіма просуваюся на вихід.