56 глава

Дем’ян

Всю дорогу, поки їду в таксі додому посміхаюся. «Як придурок», - згадую слова Мира, коли таксист в черговий раз кидає на мене погляд в дзеркало заднього виду. Мені однаково, що він про мене подумає. В голові картинки сьогоднішнього дня і думка, що таких свят в мене ще не було.

З принцесою важко будувати якісь плани. Всі вони не можуть встояти під її поривами та вмінням робити сюрпризи. Які виявляються сюрпризами й для неї теж.

Я сам пройшов шлях дорослішання та знайомства зі всіма дорослими розвагами. Разом зі мною дорослішав Мир та друзі. Бачив, як цей шлях проходив Тарас. Його перше алкогольне свято ми з Миром ледь пережили. І весело зовсім не було. Мар’яна так не дорослішала. А коли вона поїхала на навчання, ці проблеми від нас так і залишилися далеко. Сьогодні я бачив такий процес у виконанні гарної дівчинки Улі, в якої складні відносини із міцним алкоголем, а ще багато енергії та багата фантазія.

Знову посміхаюся. Вона мила навіть у такому стані. Потрібно буде взяти на озброєння цю її особливість і іноді нею користуватися.

Сьогоднішній день вона зробила неповторним. І її подарунок я теж не забуду ніколи.

Її роздягання – це окремий вид задоволення. Шкодую, що цього не вдалося зафільмувати, але навіть так у моїй пам’яті цей спогад залишиться назавжди. І те, як вона йшла боса і як я потім їй мив ноги. І її тоненька фігурка в чорному мережеві. І окремим пунктом її знайомство з моїм… пірсингом.

А це її…

- Дивно виглядає… - і погляд такий уважний та серйозний, наче вона розглядає якийсь графік.

- Мені б хотілося чути "дивовижно".

Ігнорує моє зауваження. Так і продовжує вивчати «предмет» перед очима.

- Невже із ним тобі подобається більше? А якщо за щось зачепишся?

Від її припущення хочеться сміятися, а ще більше хочеться її…

- Коли «чіпляюся» цим там, де потрібно, краще не мені.

- А мені здається, що без цієї цяцьки він виглядає краще. Нащо прикрашати там, де природа й так постаралася? Можна мені по… помацати? – піднімає на мене очі й тягнеться, не очікуючи відповіді.

- Ул-лю-ю-ю… - подаюся вперед та стискаю зуби. Господи!

Після своїх тактильних вправ, шкода, дуже недовгих, принцеса лягає та миттєво спокійно засинає. А я в душі теж миттєво… заспокоююсь.

Не ризикую залишатися на ніч. Стриматися буде нереально, а користуватися її станом я не збираюся. Хочу, аби для неї це було свідомо й своє «красиво» вона хоча б пам’ятала потім, а не шкодувала. Для неї це важливо. Для мене теж.

Останній раз милуюся своєю згубою. Цілую у плечико, за вушком, скроню… Радо б спустився нижче. Не реагує. Сам реагую миттєво. Потрібно швидше забиратися.

Укриваю, аби не змерзла. Зашторюю вікно, щоб змогла виспатися. Викликаю собі таксі й тихо зачиняю квартиру. Набираю маму принцеси. Звітую. Дякує, що я потурбувався та повідомив. Але мені здається, що найбільше вона вдячна, що я поїхав. Впевнений, що за свою доньку я б взагалі порвав…

Знаходжу клініку неподалік, де можна здати аналізи та позбутися цяцьки. Дивлюся розклад. Зранку піду.

Чесно кажучи, давно вже поривався це зробити. Але так і не доходив до того, аби втілити. Можливо заважало, що прийдеться на пару-трійку тижнів перервати своє активне життя. Зараз вже відкладати не буду. Якщо Уля захоче щось таке спробувати, ми знайдемо рішення й, можливо, я здійсню ще раз свій подвиг. Але нова цяцька вже буде обиратися разом й тільки для неї. Бо моя дівчинка, як і я сам, ревнива, ще й власниця неабияка.

- Ти вдома? - дивуюсь, коли відкриваю квартиру.

- З нас двох дивуватися повинен не ти, а я. Тебе відшили?

- Сам поїхав.

- Хоч раз визнав це сам, бо зазвичай цей факт констатують інші. То що сталося, що мені випала сьогодні така честь – бачити тебе вдома? – Миро відлипає від одвірка та йде за мною в кімнату.

- Та нічого не сталося…

- Ага, таки нічого… - зловтішається. – А чого тоді такий задоволений? Згадав! – клацає пальцями та посміхається.  – Ти ж поїхав. Мозком.

- Сам жартую – сам сміюсь. Кепські справи. Сам чого так рано повернувся? – Миро плюхається на диван поруч та тягнеться за пультом, аби вимкнути телевізор. – Що ля-леч-кі, - згадую Улю, - були не такі?

- Лялечки були саме такі, що й затримуватися не потрібно. Все хапають на льоту, - регоче та встає.  – Все зробили по-швидкому й далеко не відходячи. Поїхав зі всіма. Закинули мене із вашими подарунками та віниками й Тарас поїхав далі з дівчатами. Ти як щодо міцного? – він вже витягнув пляшку й поліз за склянками.

- Хіба що чаю, - Мир так і завмирає з ними в руці. Шкірюся, смішно бачити, як він підвис. – Мені зранку аналізи здавати.

- А що так? – відмирає, а його брови глузливо злітають вгору. – Із цього місця детальніше. Чи це надто особисте? – шкіриться вже він.

- Давай без цього. Пішли, я тобі чаю заспокійливого зроблю.

- Собі краще зроби! І облегши душу, поділися із другом… щоб не тиснуло.

- Тобі ж наче не тисне? Але, зауваж, з нас двох щасливим сьогодні виглядаю тільки я!

- Не плутай поняття! Ти виглядаєш божевільним, а не щасливим! – Миро всідається за стіл та спостерігає, як я ставлю чайник. Він таки про всяк випадок притягнув пляшку із собою. – Подумай сам, тобі щойно виповнилося двадцять чотири, а ти запрошуєш мене на чай. Якщо так піде, скоро замість клубів та інших приємних розваг перейдеш на доміно. Попереджаю одразу, я тобі компанію не складатиму!

- Знаєш, зараз я нарешті розумію, чому батько одружився одразу після твого.

- Щоб не шукати приводів пограти разом? – знову регоче. – Він це зробив, аби заощадити на костюмі. Згадай, він це сам на річниці моїх казав! Якби там не було, - тягне до себе чашки й насипає в них чай, - ти ілюзій не плекай! Я за тобою дурню повторювати не буду. З нас двох старший та розумніший я!

- Авжеж! А я просто красивий та харизматичний, тому ти за мною з мосту стрибнув?